Сніданок на снігу - Анатолій Дністровий

— Ну, і де ваші ноутбуки і гаджети? Ха-ха! Ех, мої Середні віки! — обернулася його радісна і почервоніла від морозу мармиза.

Зарецький нахилився до Людмили й пошепки запитав:

— А що це він — про Середні віки?

— Микола — учитель історії, — усміхнулася вона, — дуже любить свій предмет. Він зі своїми учнями заснував військо-історичний клуб — лазять по горах із луками, вистежують одне одного, вчаться шукати сліди ворога, полювати невогнепальною зброєю, словом, облазили все кілометрів на тридцять навколо. Тут навіть були бойові дії — їхня група проти іншої. Оце стара баба йде лісом, а з кущів як вискочить чи то опришок, чи то індіанець розмальований — і баба в крик, тікає, падає, кошик губить, словом, прибігає до людей і давай їм перелякано показувати на гори, що бачила дику людину. Хлопчики щасливі й дивляться на нього, немов на Бога.

— Цікаво, — сказав Зарецький.

— Що вона там знову про мене бреше? — обернувся до них Микола.

— Розповідає, що ви новий Довбуш! — пожартував Зарецький.

— Та ні — я домашній, — усміхнувся він.

— Ми домашні — до пори, до часу, — сказав Богдан.

На санях вони доїхали до готелю, Людмила залишилася чекати в холі. Богдан піднявся до себе. Набрав Віолетту, вона взяла слухавку — як завжди, трохи незадоволена. Він розпитав про погоду. Вона сказала, що їх добряче засипає снігом. Зарецький сказав, що тут те саме, порадив піти в маркет і купити все необхідне, бо невідомо, якими будуть обставини.

— Який маркет? Які обставини? Ти про що? — почув він у відповідь.

— Мабуть, прийшов циклон. Усе може бути паралізованим. Якщо ти зараз не подумаєш про наступні дні, то буде пізно.

— Господи, ну коли ти вже перестанеш мені читати нотації! Який маркет? Чого я маю кудись іти? Я зробила манікюр і не хочу поламати собі нігті через якісь ідіотські сумки з продуктами, — обурилася Віолетта.

— Дивись, щоб завтра від голоду не гризла свій манікюр, — саркастично відповів Зарецький.

— Я краще поїду до мами, поки це все не втрясеться. Візьму таксі — і поїду до мами, — дружина ніби відмовлялася чути його аргументи.

— Таксі вже можуть не їздити, і до мами доведеться йти пішки. Але, звісно ж, тобі все вирішувати, ти ж доросла людина, — вже значно спокійніше сказав Богдан.

— Коли ти починаєш так говорити, то в мене відразу пропадає настрій, — в її голосі вчувалася образа.

— Добре, не буду набридати, — на цьому розмова між ними закінчилася. Віолетта не поцікавилася, як справи у чоловіка чи як проходить семінар.

Він поспіхом зібрав свої речі в дві спортивні сумки і невдовзі здав номер. Людмила підвелася зі шкіряного дивана в холі, відклавши журнал на столик, підійшла до нього.

— У тебе все добре?

— Здається, так.

— Втомлено виглядаєш, ніби тебе щось гризе.

— Усе нормально.

Зарецький спершу вирішив покурити. Він дивився, як тихо падав пелехатий, густий сніг, як затягнув собою місцеві краєвиди — будинки, дерева, вулиці, гори, небо; йому здалося, ніби він опинився на іншій планеті, де все відбувається геть по-іншому, де в людей інші уявлення про час і простір, інші звички, інші бажання, інші тривоги і сни. Богдан замислено курив, а Людмила уважно дивилася на його зосереджене лице і не могла збагнути, про що він думає. Зарецький здавався далеким-далеким, ніби чужинець, який випадково з’явився і про якого нічого не було відомо.

— Ти думаєш про нанотехнології? — підколола його, натякнувши на жарт свого кума Миколи.

— Ні, зараз думками я ближчий до Середніх віків.

— Тут і справді є щось від Середніх віків, — сказала вона і подивилася на засніжені, ледве зримі від снігу, гори.

— Нам треба знову йти — дорога буде нелегка. Боюся, щоб снігу вже не було по пояс.

— Не страшно, — усміхнулася Людмила, — головне, що нема куди спішити. Коли нема куди спішити — дорога приємна.

— Це правда, — сказав він, але не зовсім зрозумів, що вона мала на увазі.

Коли вони добралися до будинку Людмили, то після важкого засніженого шляху були знову втомленими і мокрими. Зарецький жахнувся: провулок геть засипало, люди розчищали ділянки біля своїх подвір’їв, але не було жодної нормально вичищеної стежки. Хвіртку вони ледве відчинили — повно снігу. Подвір’я знову було вкрите рівномірним шаром свіжого снігу, а новий усе падав і падав. Богдан подумав, що битва зі снігом лише починається. Перш ніж розчищати подвір’я, він вирішив піти в супермаркет, скупитися і зняти в банкоматі гроші. Людмила поривалася йти з ним, але Зарецький казав, що це буде занадто важко, і запропонував їй