Сніданок на снігу - Анатолій Дністровий

— Та нічого. Буває. Але я дуже хочу мати дітей, — сказав він і попросив дозволу закурити.

Вони йшли мовчки. Можливо, Людмилі було не по собі, що вона завела мову про дітей. Вогник запальнички на мить освітив його обличчя, коли він прикурював, обличчя посерйознішало, витягнулося, стало ніби старшим і чужим. Людмила дивилася на його неквапні рухи і розуміла, що Богдан їй подобається все більше — в кожному його жесті була зваженість і впевненість, а це вона найбільше цінувала в чоловіках.

— Я зараз зовсім сама, — прошепотіла вона і трохи сполошилася своєї сміливості.

Зарецький глибоко затягнувся, цигарка спалахнула яскравим товстим розпеченим жаром і поволі стихла. Він випустив дим і тихо сказав:

— Розумію.

Людмила здригнулася: він несподівано стиснув її ліву руку. Зарецький тримав міцно, крізь рукавичку вона відчувала, як його пальці рухаються, намагаючись зігріти її долоню. Богдан затягнувся, піднісши цигарку до рота, потім повільно випустив дим. Вогник цигарки злегка виривав його лице з темряви. Він докурив і викинув недопалок у невеликий заметений снігом рівчак.

— Усі ми самотні, — сказав він, — і це добре.

— Чому? — здивувалася Людмила.

— Ось чому, — Зарецький обійняв Людмилу, міцно притиснувши до себе, і вони пішли через лагідне біле марево в бік центру, де шуміли машини, горіли вітрини, вивіски крамниць і де ходили люди.

Удома Людмила постелила на підлозі одразу біля каміна, який перед тим розпалив Зарецький. У відблисках вогню їхні тіла були бронзово-гарячі. Вона сумирно лежала на його могутніх грудях, ластячись до нього головою. Богдан гладив її довге хвилясте волосся, перебирав його пальцями, накручував на вказівного і відпускав.

— Боже, що ти зі мною зробив? У мене не було цього вже сто років.

Віолетта так і не зателефонувала. Богданові також ліньки було про себе нагадувати. Він скинув рукавицю, дістав із куртки мобільний, подивився на освітлений зелений сенсорний екран, але ні повідомлень, ні пропущених дзвінків не було. Зарецькому здалося, що він випав із часу, ніби потрапив у зовсім інший світ, з іншим темпом, в якому треба по-іншому думати і навіть по-іншому дихати — неквапно, спокійно, нікуди не поспішаючи, нічим не переймаючись. Навіть думки про минуле, зокрема про нещодавні миті, здавалися тут нереальними, ніби несправжніми, ніби такі думки стосувалися героїв із прочитаних романів.

Зарецький дивився в бездонні теплі очі Людмили, узявши її обличчя в руки; вона розтулила свої повні губи й обережно кусала його, мов заморська птаха; потім Людмила злегка кусала його обличчя, шию, груди, кусала під пахвою, потім живіт, пестячи його язиком. Зарецький застогнав, виструнчився, його груди від глибокого дихання підіймалися й опускалися.

— Ніби до тебе нічого не існувало, — сказав він із лагідною усмішкою, цілуючи її в голову.

— Нічого-нічого?

— Ні-чо-го, — по складах мовив замислений Зарецький, — тільки порожнеча, як кажуть фізики — абсолютне чорне тіло і я в ньому незримий атом.

— Так, не існувало, — прошепотіла вона.

Зарецький заплющив очі.

— Де ти блукала?

— У темряві.

— У темряві, — ніби розжовуючи це слово, промовив Зарецький, — там, де і я.

— Але ж це добре? Правда?

— Не розумію, — усміхнувся він.

— А що тут розуміти? Інакше — ми би ніколи не зустрілися.

— Справді. Значить, наша темрява була недаремною.

Під ранок вони заснули. Зарецького підняв будильник, який він виставив на мобілці. Людмила подивилася у вікно й аж присвиснула — сніг далі спокійно падав, густими клаптями неспішно летів додолу, товстим шаром укрив усе подвір’я, помітно замів ворота й хвіртку на вулицю.

— Добре, що машина в гаражі. Інакше б на готельному майданчику мені довелося зараз працювати з лопатою — розчищати навколо неї сніг.

— Це була б непогана зарядка, — всміхнулася вона.

Богдан вирішив вийти надвір і розтерти голе тіло снігом. Він гукнув Людмилі, щоб дала лопату для снігу. За лопатою треба йти в гараж. Зарецький узяв ключі від гаража. Коли він насилу відкрив двері гаража, бо їх присипало снігом, Людмила сказала, щоб не стовбичив голим, бо так можна застудитися. Зарецький одягнувся і взявся розчищати від снігу доріжку від будинку до воріт, а також до гаража. Він виглянув за ворота — у провулок: зі слідів на снігу були лише людські, а машиною ніхто не виїздив. Богдан розчистив невелику ділянку перед воротами і повернувся.