Сніданок на снігу - Анатолій Дністровий
— Нема ніякого виходу. Навіть коли він і буде — це не вихід.
— Як це?
— Пересидимо два тижні — тоді можна буде спокійно виходити, — сказала вона.
— Два тижні! Як два тижні? Але ж це стільки часу!
— У цій ситуації часу не може бути. Як ти цього не розумієш?
— Як це нема?
— Я тобі вже казала — тут усе зовсім по-іншому: хана всім дедлайнам.
— Але ж я не можу два тижні нічого не робити і лише сидіти, чекати, коли зникне сніг. Мені треба термінал, пошта.
— Навіщо тобі термінал?
— Як це навіщо? А гроші?
— Навіщо тобі гроші?
— Як це навіщо?
— Усе зачинено. Жоден магазин не працює. Що ти хочеш купити? А якщо банкомат і працює, то з нього ще вчора, мабуть, вигребли всю готівку, і навряд чи банкомат зможуть поповнити — до нього спершу треба доїхати, щоб поповнити.
— Добре, банкомат — це зрозуміло. А пошта?
— А навіщо тобі пошта?
— Як це навіщо?
— Вона не працює. Чого тобі раптом так закортіло йти на пошту? Якби не було цього снігу і пошта працювала, то вона б тобі була просто до лампочки. Зізнайся собі: хочеш ти того чи не хочеш, але доведеться все це перечекати. Я би на твоєму місці все кинула і пішла би зі мною пити каву, — усміхнулася Людмила і зникнула за дверима.
Зарецький прозрів: до нього лише зараз дійшло, що це може затягнутися не на декілька днів чи навіть тиждень, а на добрих півмісяця або й більше. Сніг повільно падав. Богдан гнівно жбурнув лопату і пішов пити каву. Він зрозумів, що так швидко звідси вибратися не вдасться, навіть коли сніг перестане падати, не знати, скільки часу він буде танути, не знати, як довго техніка розчистить провулок, щоб він зміг виїхати на центральну дорогу і повернутися до Житомира.
— Що там кажуть у новинах?
— Те саме, — відповіла Людмила, — нічого доброго ніхто не обіцяє.
— Не зрозумів…
— Синоптики попереджають, що це ще буде довго. Уряд уже підраховує можливі збитки і подолання наслідків. Серйозна сума виходить.
— Чортові синоптики! Вони постійно всіх підводять! Де ці ідіоти були раніше?
Людмила дивилася, як він гнівається, як пихтить, мов щойно закипілий чайник, вона підійшла, сіла йому на коліна й обняла за шию.
— Але ж ми разом і нам ніхто не заважає, — поглянула йому в очі.
Зарецький заспокоївся.
— Ти переживаєш. І я розумію чому. Люди сильно переживають не за себе. А за інших.
Богдан здригнувся, бо вона ніби відчула його думки про Віолетту.
— Я не надто переживаю, — пробурчав він, — просто все це для мене трохи незвично.
— Це все гори. І вони іноді з нами роблять незвичні речі, — сказала вона і прошепотіла йому, щоб він розслабився, відпустив погані думки.
— Усе нормально.
— Ти уяви, що все це не насправді, — поцілувала його біля вуха.
— Ні. Я реально бачу, що все це дуже нереально.
— Не кокетуй зі словами.
— Добре. Не буду.
Зарецький ні на що не нарікав. Від неї приємно пахло свіжістю, він відчував її тіло і, попри втому, захотів ним оволодіти. Богдан злегка розпустив на Людмилі халат і занурився обличчям їй між груди. Вона важко дихала, відкинула голову, запустивши свої пальці йому у волосся. Зарецький підняв її, тримаючи за сіднички, й поніс на ліжко. Людмила злизувала язиком його піт і шепотіла йому, що він солодкий, солодкий, солодкий. Вони кохалися на дивані, шалено перевернулися на ньому, потім скотилися на підлогу, знову кілька разів перевернулися, вона міцно стискала його сідниці, ніби хотіла міцніше притиснути його до себе, а потім вони довго стихали, лагідно пестили одне одного, гладили, обціловували. Людмила шепотіла йому, що так не буває, що це більше схоже на сон.
Під вечір Зарецький знову взявся за лопату — потрібно було добратися до невеликого сараю, прибудованого до будинку ззаду, в якому лежали дрова. Під світлом ліхтаря надворі він махав лопатою майже до дванадцятої ночі, врешті-решт зробивши невеликий прохід. Богдан наносив дров у будинок і поскладав їх у коридорі. Він був настільки втомлений, що ледве заліз у душ. Серед ночі він прокинувся від нестерпного пекучого болю: м’язи рук, ніг, плечі — все дико боліло й крутило. Зарецький сказав Людмилі, щоб добряче розтерла його спиртом. Вона інтенсивно розтирала його
