Майстер - Колм Тойбін

Щоб пригадати цю оповідь, Генрі не треба заглядати до свого нотатника, він і так усе пам’ятає. Він вирішив, що дія відбуватиметься у Ньюпорті, в одному з віддалених будинків на скелях або, ліпше, в якомусь із нових будинків-палаців Нью-Йорка, та жодна з цих ідей не захопила його, тож, повагавшись, він відмовився від початкового наміру зробити героями американську родину. Тоді, подумав Генрі, це буде англійська історія, що відбулась у далекому минулому. Поступово формуючи сюжет, він вирішив, що дітей буде двоє: хлопчик і його молодша сестра.

Генрі часто думав про смерть своєї сестри Еліс, яка померла три роки тому. Навіть уперше прочитав її щоденник, у якому було так багато необачного. Після цього її відсутність відчулася ще гостріше, ніби через дотичність до її життя, записаного на папері, він став їй ближчим, хоча ніколи не страждав на її хворобу й не поділяв сестриного стоїцизму та прийняття майбутнього.

У найтемніші години йому здавалося, що їх із сестрою теж, до певної міри, було покинуто, адже родина багато подорожувала Європою і часто, невідь-чому, поверталася в Америку. Вони ніколи не ставали повноправними учасниками подій, що відбувалися навколо, залишаючись переважно сторонніми спостерігачами. Старший брат Вільям, а потім і Вілкі та Боб, які народилися після Генрі та перед Еліс, виявилися правильніше вихованими й більше готовими до життя, ніж Генрі та Еліс, які так і залишилися незахищеними, непідготовленими. Він став письменником, а вона — прикутою до ліжка.

Генрі добре пам’ятав, як уперше відчув паніку Еліс. Тоді у Ньюпорті дощ заскочив їх зненацька, бо, захоплені розмовою та сміхом, вони не звернули уваги на скупчення хмар. Еліс тоді було чотирнадцять або п’ятнадцять років, але вона не мала властивої їхнім двоюрідним сестрам сором’язливої самовпевненості, з якою вони входили до кімнати, невимушеності, з якою розмовляли з незнайомими людьми, спонтанності в поведінці з друзями та родиною.

Спекотний літній день раптом обернувся густою зливою, а небо над морем зробилося червоно-сірим від хмар. На Генрі був легкий піджак, але Еліс мала на собі лише літню сукню та солом’яний капелюшок, що ні від чого не захищав. Сховатися було ніде. Кілька разів вони намагалися знайти прихисток під кущами, та дощ із вітром залітав і туди. Генрі зняв піджака і, накрившись ним, вони із сестрою повільно та мовчки рушили додому. Тоді він і відчув, як Еліс аж тремтить від щастя та збудження. До того йому й на гадку не спадало, наскільки сильно сестра потребує уваги та захисту з боку братів і батьків. У ці хвилини, доки вони йшли розмоклою піщаною стежкою від узбережжя до села, Генрі відчув, як охоплена радісним жаром сестра тулиться до нього, щаслива та задоволена. Спостерігши веселість і захват сестри, коли вони повернулися додому, Генрі вперше зрозумів, що на Еліс чекає чимало труднощів у житті.

Відтоді Генрі почав за нею спостерігати. Тільки тепер він усвідомив, що жарт про те, що Еліс вийде заміж за Вільяма, не був, як колись їм усім здавалося, невинним підсміюванням, метою якого було викликати в сестри усмішку. Це завжди смішило Вільяма та й усю родину, а ще то була звична вистава, розігрувана для гостей. Вільям, найстарший із дітей, мав на шість років більше, ніж Еліс. Щойно вона почала виходити до гостей, носити барвисті сукні та хвилюватися з приводу враження, котре створює її присутність у кімнаті, повній дорослих, жарт щодо її заміжжя з Вільямом перетворився на цілий ритуал.

— О, вона вийде заміж за Вільяма,— казала тітонька Кейт, а Вільям, якщо він був у кімнаті, підходив до Еліс, брав її за руку та цілував у щічку. А дівчина нічого не казала, просто дивилася на присутніх, і в тому погляді було щось майже вороже, доки всі не починали всміхатися та реготати. Потім батько піднімав її й обіймав зі словами:

— Ой, уже зовсім недовго чекати.

Еліс, на думку Генрі, ніколи не вірила в те, що вийде заміж за Вільяма. Вона мала здоровий глузд і навіть у підлітковому віці вже виявляла меткий розум і глибинну дратівливість. Але, оскільки ця ідея майбутнього заміжжя з Вільямом повторювалася вголос так багато разів, а на обрії не було нікого відповідного, очевидно, десь у глибині душі Еліс, сама того не бажаючи, повірила в такий поворот долі.

Подумки вибудовуючи різні варіанти оповідання, що можна написати на основі почутої від архієпископа історії, Генрі впіймав себе на тому, що думає про загадкову присутність Еліс у цьому світі. Перед очима промайнули сцени, де сестра виявляла меткий розум і чутливість до образ. Він не був знайомий з іншими дівчатками, тому, уявляючи свою маленьку героїню, викликав до життя неспокійний дух своєї сестри.

Пригадалася сцена, коли Еліс було, мабуть, шістнадцять. Це сталося під час одного з тодішніх довгих обідів, коли за столом сиділо лише двоє гостей, і хтось розводився про існування життя після смерті, про зустріч із померлими родичами та про те, чи взагалі це можливо. А потім хтось із гостей, а може то була тітонька Кейт, запропонував помолитися за те, щоб у наступному житті зустрітися з тими, кого любимо. Раптом Еліс голосно заговорила, привернувши до себе загальну увагу.

— Не треба таких молитов,— сказала вона.— Звертання до тих, із ким можна зустрітись у потойбічному житті, змушує мене тремтіти від жаху. Це — порушення їхньої святості. Це є чимось на зразок зазіхання на свободу волі, тому я проти подібних речей.

Вона говорила, як тітка Емерсона[8], як хтось, хто розуміється на філософії життя та смерті, як хтось, хто славиться незалежністю та глибиною думки. Родичі знали, що Еліс мала гострий розум і почуття гумору, однак усі розуміли, що їй доведеться приховувати ці свої якості, якщо Еліс бажає не вирізнятися з-поміж ровесниць.

Та в Еліс були друзі, до неї приходили в гості і кликали на прогулянки. Вона навчилася поводитись, як двоюрідні сестри, котрі приводили із собою товаришів. Але Генрі помітив, як вона змінюється, коли до кімнати входить якийсь хлопець. Еліс не почувалася розслаблено й насилу втримувалася від розмов. Вона ставала надто говіркою, фонтануючи сумішшю нонсенсів і парадоксів. Це викликало жахливе відчуття нав’язливості та нарочитості. Генрі бачив, що такі світські виступи виснажують Еліс.

Навіть родинні застілля іноді ставали для неї випробуванням, коли Боб і Вілкі навчилися кпити із сестри, залишаючи її беззахисною. То були роки великих зрушень, коли їхній батько повіз сім’ю через