Майстер - Колм Тойбін

— Містере Джеймсе, а ви збираєтеся відвідати своїх ірландських родичів, доки тут перебуваєте?

— Ні, містере Вебстере. Подібних планів я не маю,— відповів Генрі холодно та з притиском.

— Чому, містере Джеймсе? Завдяки твердій руці його світлості та керованих ним вояк, дороги зараз є вільними від мародерів. Упевнений, що її світлість надасть у ваше розпорядження екіпаж.

— Містере Вебстере, я цього не планую.

— Як зветься те містечко, леді Волслі? Бейліборо, правильно? Бейліборо у графстві Каван. Саме звідти походить родина Джеймсів.

Генрі спостеріг, як леді Волслі червоніє і відводить від нього очі. Він дивився на неї, більш ні на кого, якийсь час, а потім повернувся до лорда Волслі та м’яко сказав:

— Містер Вебстер — невиправний.

— Так, але чергування в бараку могло б дещо виправити його поведінку,— відповів лорд Волслі.

Вебстер не чув їхніх слів, але бачив цей обмін репліками і, вочевидь, те, що чоловіки розуміюче один одному всміхнулися, розсердило його.

— Ми з містером Джеймсом,— господар дому трохи вклонився в кінець столу,— погодилися, що ви, містере Вебстере, маєте винятковий талант до самознищення. Цю б енергію та використати з корисною метою.

Лорд Волслі поглянув на дружину.

— Містер Вебстер колись стане видатним оратором, видатним парламентарем,— сказала вона.

— Коли він навчиться мистецтва мовчанки, стане видатним оратором, навіть ліпшим, ніж нині,— зауважив лорд Волслі.

Господар знову повернувся до Генрі. Вони старанно ігнорували другий край столу.

Генрі робив вигляд, що слідкує за думкою лорда Волслі, хоча, насправді, мав відчуття оглушеності й усю внутрішню енергію використовував для обмірковування щойно сказаного.

Йому не було діла до неприкритої ворожості Вебстера, цього чоловіка він сподівався більше ніколи не зустріти, крім того, після сказаного лордом Волслі, у цьому домі нахаба вже ніколи не підніме голос. Але Генрі болісно вразила глузлива посмішка, що промайнула на лиці леді Волслі, коли Вебстер заговорив про Бейліборо. Вона швидко зникла, та Генрі її помітив і господиня знала, що він бачив. Шок заважав йому збагнути, це було навмисно влаштовано чи сталося з необачності. Але Генрі знав, що нічим не спровокував такого. Також, зрозуміло, що леді Волслі обговорювала з Вебстером його родину та їхнє походження з графства Каван. Однак неясно було, звідки вони отримали цю інформацію.

Йому захотілося залишити цей дім прямо зараз. Подивившись у кінець столу, Генрі спостеріг, що леді Волслі щось обговорює зі своїм сусідом. Чи дійсно вона мала присоромлений вигляд, чи йому лише так здалося, бо він бажав, аби так і було? Генрі обережно кивнув, бо лорд Волслі уже дійшов до кінця своєї оповіді про одну з військових кампаній. Генрі спробував видобути свою найкращу усмішку.

Коли Вебстер піднявся з-за столу, Генрі спостеріг, що він дуже хвилюється і що взяв зауваження лорда Волслі стосовно вміння мовчати близько до серця. Генрі знав, а Вебстер мусив здогадатися, що лорд Волслі говорив із таким притиском, як зазвичай висловлюються на військових трибуналах. Окрім того, леді Волслі надто швидко кинулася йому на допомогу. Було б ліпше, якби вона взагалі змовчала. Тепер Генрі слід було потрапити до своїх кімнат, уникнувши зустрічі з Вебстером або господинею, котрі й досі були в їдальні й не дивились одне на одного, навіть уникаючи брати участь у спільній розмові.

У ЙОГО АПАРТАМЕНТАХ горіли гасові лампи та палав вогонь у каміні. Усе мало такий вигляд, наче Хеммонд знав, що він повернеться рано. У вітальні було дуже гарно: старе дерево, мінливі тіні, довгі штори темного оксамиту. Він подумав, що це помешкання навдивовижу швидко стало йому рідним і що воно дає йому такий потрібний мир і спокій.

Генрі вмостився у фотелі біля вогню, а невдовзі прийшов Хеммонд і приніс йому чаю.

— Я бачив вас у коридорі, пане. Ви мали кепський вигляд.

Генрі не помітив Хеммонда, коли повертався з їдальні, і йому не сподобалося, що за ним спостерігали.

— Пане, ви маєте вигляд людини, котра побачила привида.

— Я побачив справжнє обличчя буття,— сказав Генрі.

— Я приніс вам чаю, пане, і прослідкую, щоб вогонь у спальні не згасав усю ніч, бо вам треба добре відпочити.

Генрі не відповів. Хеммонд підсунув столика, поставив на нього тацю й налив чаю.

— Подати вашу книгу, пане?

— Ні, дякую. Гадаю, я просто посиджу тут, вип’ю чаю і ляжу спати, як ви й пропонуєте.

— Схоже, у вас пропасниця, пане. Ви впевнені, що все буде гаразд?

— Так. Дуже вдячний за турботу.

— Можу посидіти з вами вночі, якщо хочете, пане.

Хеммонд саме йшов до спальні. Його голос і погляд, кинутий через плече, коли він це казав, були природними, наче в тому не було нічого незвичайного. Генрі так і не зрозумів, наскільки невинною чи двозначною була його пропозиція. Генрі зараз був зосереджений виключно на власній вразливості, тому тільки затамував подих.

Не почувши відповіді, Хеммонд зупинився й обернувся. Їхні погляди схрестились. Вираз обличчя Хеммонда був якимось не зовсім рішучим, але Генрі не зумів розпізнати, що за ним ховається.

— Ні, дякую,— сказав він.— Я втомився й гадаю, що добре спатиму.

— Добре, пане. Я перевірю, щоб усе було гаразд у спальні, і лишу вас у спокої.

Генрі лежав у ліжку й думав про будинок, у якому тепер жив. У ньому було безліч дверей і коридорів, якихось дивних порипувань і незрозумілих нічних шумів. Він думав про господиню дому та містера Вебстера з його глузливим тоном. Якби тільки можна було прямо зараз зібрати валізи й переїхати до готелю в місті. Та Генрі знав, що не може цього зробити. Завтра бал, і поїхати зараз означало б образити господарів. Але він виїде наступного після балу ранку.

Розуміння того, що господиня плете проти нього інтригу, засмучувало й ображало. Знову пригадалися Вебстерові слова. Генрі ніколи не згадував графства Каван у колі леді Волслі. У тому не було ніякої таємниці чи чогось ганебного, але знущальний тон Вебстера створював саме таке враження. То було просто місце, в якому народився його дід, куди його батько їздив шість років тому. Що могло воно означати для Генрі? Його дід поїхав до Америки в пошуках свободи, а знайшов там щось набагато більше. Він здобув там великі статки, що і стало визначальним. Генрі навіть по думки ніколи не згадував про графство Каван.

У темній спальні, бо вогонь