Майстер - Колм Тойбін
Генрі переважно стояв один або з кількома іншими джентльменами та спостерігав за танцями, дивився, як опливають свічки, як сукні та перуки починають здаватися кричущо вульгарними, як червоніють щоки танцюючих і як оркестр починає звучати втомлено. Раптом йому закортіло, щоб тут з’явився іще один американець, бажано з Бостона, котрий би зрозумів або хоча б не заперечив дивну неприродність усього, що тут відбувається.
Англійці в Ірландії. Цей дім є оазою серед довколишнього хаосу та повсюдної вбогості. Подружжя Волслі привезли із собою буквально все: столове срібло, манери і навіть гостей. Лорд Волслі подобався Генрі, котрий не хотів його судити надто прискіпливо. Але співвітчизник, вихований на ідеалах свободи, рівності та демократії, був зараз, як ніколи, бажаним. Уперше за багато років Генрі відчув себе надзвичайно самотнім у цій чужій країні, чужинцем, який так боїться помилитись у трактуванні іронії, якихось дрібних нюансів, манер і, звичайно ж, вимог моральності, що не міг узяти участь у загальних розвагах.
Прокинувшись від цих міркувань, Генрі побачив перед собою Хеммонда, який випромінював ту саму доброзичливу симпатію, що й упродовж усього вечора. Він був надзвичайно красивим. Генрі взяв із таці склянку води й усміхнувся Хеммонду, та жоден із них не промовив і слова. Дуже ймовірно, подумав Генрі, що вони більше ніколи не зустрінуться.
А на іншому боці зали Мона сиділа на колінах у Вебстера. Він тримав її за руки і чукикав. Генрі всміхнувся, уявивши, як на цю більш ніж повчальну сцену відреагував би його співвітчизник. Аж ось Вебстер упіймав його спостережливий погляд — і безтурботно знизав плечима.
Уже було пізно, і Хеммонд, разом із іншими слугами, збирав келихи, відтирав віск, що накапав зі свічок на столи та підлогу. Генрі вже сумував за супокійним задоволенням, яке дарувало йому обличчя капрала. Невдовзі воно буде втрачене для нього. Ця думка змусила Генрі відчути себе мандрівником, якому не випадає задовольнити жодне зі своїх бажань, який залишив свою батьківщину, щоб лише спостерігати за світом через віконне скло. Він швидко вийшов із зали й поспішив до свого помешкання.
Глава 3
Березень 1895 р.
ІЗ РОКАМИ ГЕНРІ ЗРОЗУМІВ про англійців дещо таке, що тихою сапою почав використовувати у своїх власних цілях. Не раз він бачив чоловіків, які змусили оточуючих поважати їхні звички, наприклад, спати до полудня, куняти на стільці пообідніми годинами чи їсти на сніданок яловичину. Генрі помітив, що на ці дивацтва мало хто звертає увагу і фактично ніхто не коментує. Його звички, звісно, нікому не шкодили, бо стосувалися тільки сфери спілкування. Його нахили вписувались у загальноприйняті рамки, а ідіосинкразії[7] були помірними. Тому він легко відхиляв численні запрошення, посилаючись на вічну зайнятість, на цілодобову зануреність у свої мистецькі справи. Знайомі спокійно сприймали таке пояснення, і Генрі сподівався, що час, коли він був завсідником на обідах лондонського бомонду, нарешті, скінчився.
Йому подобалась урочиста ранкова тиша, коли не плануєш ні з ким зустрітись у пообідню пору, не маєш домовленостей на вечір. Генрі почало здаватися, що він розжирів від усамітнення, що перестав очікувати від життя чогось іще, крім нудного вдоволення. Часом нудьгу змінював якийсь дивний, але наполегливий біль, якому Генрі попервах навіть радів, але швидко відсував його на край свідомості. Проте найбільше вдоволення він отримував від самоти. Щойно на місто спускалася ніч, Генрі починав насолоджуватися спокійним неробством і тишею, що давали йому більшу втіху, ніж гучне товариство чи хтось один, аніж яскравість і блиск публічності.
Після невдалої прем’єри та повернення з Ірландії він виявив, що може контролювати деякі свої сумні спогади. Прокидаючись серед ночі чи вранці від страху, сильного жалю чи інших гризот, Генрі почав сприймати їх, як надокучливих слуг, що прийшли засвітити лампу чи прибрати посуд. Із роками, думав він, можна буде вишколити їх так, аби були майже непомітними й не заважали жити.
І все ж таки він пам’ятав відчуття шоку і сором від прем’єри «Ґая Домвілля». Доводилося казати собі, що неприємні спогади з часом поблякнуть і намагатися викинути з голови будь-які спомини про поразку.
Натомість Генрі думав про гроші, про свої очікувані прибутки та про витрати, думав про подорож: куди зможе поїхати й коли. У моменти просвітлення він думав про роботу: обмірковував персонажів і їхні характери. Він стимулював ці думки, вважаючи їх свічечками, що освітлюють йому шлях у суцільній темряві. Генрі знав, що, коли не зосередиться на цих позитивних міркуваннях, вони швидко зникнуть і він знову порине в океан розчарувань і зневіри.
Іноді він прокидався досить рано й тоді, охоплений правильними думками, розумів, що мусить встати. Змушуючи себе діяти, поводячись так, ніби запізнюється на потяг, Генрі сподівався швидше позбутися своїх страхів і темних думок.
І все ж таки він усвідомлював, що мусить залишити своєму розуму і певну свободу, тому занурювався в інтелектуальну працю лише принагідно. Зараз, коли день лише розпочався, Генрі опинився в полоні нових химер і вибриків уяви. Його дивувало, як легко ідеї змінюють форму, як у новій подобі миттєво стають свіжими та цікавими; хоча й не відомо, наскільки близькими до реальності вони є. Ця проста історія, розказана одним другом, батьком Бенсона, архієпископом кентерберійським, який намагався розважити Генрі невдовзі після провалу його п’єси, прозвучала й зовсім примітивно. Оповідач багато разів зупинявся та вагався, викладаючи цю історію з привидом, початку та кінця якої і сам до пуття не знав.
Генрі записав почуте одразу ж по поверненні додому. У його нотатнику стояло:
«Тут коротко переповідаю історію з привидом, почуту в Еддингтоні (вечір вівторка 10-го числа) від архієпископа кентерберійського. Ось її дуже розпливчастий, позбавлений деталей, приблизний сюжет: якісь діти (кількість і вік невідомі) залишилися під опікою слуг у старому сільському будинку, вірогідно, через смерть батьків. Слуги, лихі та розбещені, зіпсуті й недобрі, розбещують дітей, які теж стають дуже злими та вкрай розбещеними. Слуги помирають (в історії не сказано, як і чому), а їхні
