Майстер - Колм Тойбін

А ще він пригадав, як пізніше був у Женеві з Еліс і тітонькою Кейт, коли вже ніхто з них не наважувався зізнатися собі чи Еліс, що її стан уже зробився майже некерованим. Вони намагалися знайти назву її недузі й найвідповіднішим, що знайшла мати, було непідробна істерія. Генрі усвідомив, що сестрину хворобу неможливо вилікувати, бо Еліс плекала її, загравала з нею, мов із гостем, у якого була таємно закохана. У Женеві, під час подорожі Європою, сторонньому спостерігачеві, а часом і самим собі, вони видавалися поодиноким прикладом представників Нової Англії, котрі розумним і чутливим оком убирають краєвиди та оглядають історичні пам’ятки старого світу перш, ніж почати статечне життя. Тоді Еліс, схоже, була найщасливішою, найдотепнішою, ущерть повною надій на майбутнє.

Генрі пригадав, як вони втрьох гуляли біля озера, якщо тітка Кейт була впевнена, що Еліс гарно відпочила зранку.

— У підручнику з географії,— сказала якось Еліс,— ніде не написано, що на озері бувають хвилі. Усю поезію треба переписати.

— Із чого почнемо? — запитав Генрі.

— Я напишу Вільяму,— відповіла Еліс.— Він підкаже.

— Люба, ти мусиш щодня гарненько відпочивати, а не писати так багато листів,— сказала тітка Кейт.

— А як іще мені з ним спілкуватися? — спитала Еліс.— Ходити пішки — більш виснажливо, ніж писати листи, і все це свіже повітря, клянуся, доведе мене до смерті.

Вона вибачливо всміхнулася до тітки, яка, на думку Генрі, зовсім не здавалася розвеселеною згадкою про смерть.

— Легені полюбляють готелі,— додала Еліс.— Вони просто мріють про них, особливо про вестибюлі та сходи, а ще про ресторан і спальню, якщо там є гарний краєвид і зачинені вікна.

— Не біжи, моя люба,— сказала тітонька Кейт.

Генрі дивився на Еліс, яка обмірковувала наступне зауваження, що мало на меті звеселити брата і роздратувати тітку. Але що довше вони йшли, то глибше у власну мовчазність занурювалася сестра, лише іноді згадуючи про супутників.

— Серце,— по якомусь часі продовжила Еліс,— надає перевагу гарному й теплому потягу, а мозок, звичайно ж, вимагає океанського лайнера. Я мушу написати про все це Вільяму, щойно ми повернемося до готелю. Тітонько, люба, ходімо швидше, повільний крок є анафемою пам’яті.

— Якби Дороті Вортсворт,— зауважив Генрі,— говорила подібні речі своєму братові, його вірші, гадаю, були б значно кращими.

— А хіба Дорогі Вортсворт не була поетовою дружиною? — запитала тітонька Кейт.

— Ні, дружиною була Фанні Брон[9],— Еліс пустотливо усміхнулася до Генрі.

— Не біжи так, моя люба,— повторила тітонька Кейт.

Увечері Генрі помітив, що Еліс спустилася до столу особливо ретельно вбраною та зачесаною. Він тоді подумав, що все для неї могло скластися інакше, якби сестра була визначною красунею чи не такою розумною, чи просто не єдиною дочкою в родині, чи, може, якби її дитинство не було таким невпорядкованим.

— От якби ми втрьох могли об’їхати весь світ, зупинятись у гарних готелях, писати додому, коли хтось із нас зауважить щось смішне,— сказала Еліс.— Якби можна було так провести все життя.

— Ні, не вийде,— відповіла тітонька Кейт.

Наскільки пригадував Генрі, тітка Кейт завжди грала роль суворої, але доброї до них гувернантки, котра взяла на себе виховання двох сиріток. Генрі був слухняним, тактовним і вартим довіри, а Еліс комизилася, хоча теж завжди робила, що їй кажуть. Утрьох вони були щасливими протягом усіх місяців подорожі, адже не замислювалися над тим, що чекає на Еліс після повернення додому.

Ніхто зі сторонніх не міг би назвати Еліс дивачкою чи кмітливою інвалідкою. Поруч зі своїми супутниками сестра майже видужала, та Генрі знав, що вони не зможуть усе життя возити її від міста до міста. За усміхом дівчини, котра щоранку так радісно спускалася до готельного лобі[10], ховалася зажерлива темрява, готова виринути на поверхню, коли настане час. Уже тоді, якимось чином, приреченість Еліс читалася в усіх аспектах її життя, і, попри позірну врівноваженість і щастя женевських днів, можна було передбачити її сумне майбутнє, що пізніше набуде обрисів історії, яка тепер дивує і зачаровує Генрі. Як ця молода повна світла й амбіцій, готова до виконання своїх обов’язків жінка могла перетворитися на ту, що чує вночі моторошні крики, бачить у вікнах страшні лиця, снить наяву, страждає від нічних жахіть?

Найгіршим періодом для Еліс був час, коли Вільям одружився. Перед весіллям і відразу після нього вона мала найтяжчі нервові зриви, з якими повернулися всі її давні проблеми. В Англії, коли вже пройшли роки, вона казала Генрі, що більша її частина померла того страшного літа, коли Вільям одружився з вродливою та практичною, дивовижно здоровою жінкою, яка, як на зло, звалася Еліс. Сама ж Еліс Джеймс потонула в морських глибинах, і темні води зімкнулися над нею.

І все ж таки, попри свої жахливі та виснажливі напади, Еліс була здатна на варту подиву розумову енергію; усе, що вона робила, було непередбачуваним або нарочито іронічним і суперечливим. Коли померла мати, родичі посилено доглядали Еліс, передбачаючи її остаточну дезінтеграцію. Генрі залишився в Бостоні, обмірковуючи всі можливі шляхи допомоги сестрі та батькові. Але Еліс більше не мала зривів. Вона здавалася майже нормальною: була компетентною й обов’язковою донькою, узяла на себе домашнє господарство, спілкувалася з родичами так легко, ніби саме на ній усе завжди трималося. Якось, перед від’їздом до Лондона, Генрі побачив Еліс, що стояла склавши руки та світячи очима у передпокої. Вона прощалася з гостем і запрошувала його приходити ще. Сестра тепло всміхалась, а потім, коли вона вже зачиняла двері, та усмішка зробилася майже сумною. У такі моменти сестра в усьому — поставі, жестах, виразах обличчя — наслідувала матір. Генрі бачив, що Еліс намагається стати господинею дому.

Батько помер через рік, і після його похорону все розвалилось. Еліс завела міцну дружбу з Катериною Лоринг, яка дорівнювалась їй за інтелігентністю, чия душевна сила була так само очевидною, як слабкість сестри. Міс Лоринг супроводжувала її й у подорожі до Англії, коли Еліс не захотіла їхати з тіткою Кейт, що стало актом непослуху та незалежності, а також, як зрозумів Генрі, криком про допомогу. Вона прожила ще вісім років, але більшу їх частину не вставала з ліжка. То вже було, за її виразом, нужденне існування пожовклого квасолиння,