Майстер - Колм Тойбін

Вебстеру більше, ніж зазвичай, кортіло веселощів. Він, якимось чином, зумів уникнути пауз у розмові, які могли б дозволити Генрі піти. Цей чоловік іще не все сказав.

— Авжеж, я вважаю, що митці й політики мають дещо спільне. Нас об’єднує ціна, яку доводиться платити за успіх. Її уникнути можуть лише щасливці, які, однак, мусять постійно боротися за місце під сонцем. Містер Вайлд має проблеми з дружиною. Для нього настали важкі часи, та гадаю, ви це розумієте, краще за інших. Леді Волслі сказала мені, що ви не маєте дружини. Це може бути виходом. Принаймні, доки не стане модним.

Він повернувся й жестом запропонував Генрі разом спуститися сходами.

— Але життя одинака має наражати вас на різні — як це сказати — на різні симпатії.

Велика зала королівського шпиталю купалась у світлі тисячі свічок. Лунала музика, виконувана невеличким оркестром, і поміж гостей ходили офіціанти, пропонуючи шампанське. Столи було сервіровано сріблом, що його, за словами леді Волслі, її чоловік нещодавно успадкував і виписав із Лондона спеціально для балу. Наразі в залі були тільки чоловіки. Його проінформували, що ніхто з дам не бажає з’явитися першою, тож вони всі залишаються у своїх кімнатах, чекаючи на звістки від покоївок, які регулярно заглядають зі сходів до зали. Лорд Хотон був при всіх своїх регаліях представника королеви в Ірландії і звернув увагу лорда Волслі на необхідність послати по дам загін кавалеристів. Виглядало, що леді Волслі, будучи найбільш непокірною з усіх, пообіцяла ввійти до бальної зали останньою.

Генрі спостерігав за Вебстером, ні на хвилину не випускаючи його пересування зі свого поля зору. Він уже достатньо натерпівся, тому, щойно Вебстер тільки рушить у його напрямку, Генрі миттєво відійде в інший кінець зали. Але це означає, що ні за яких обставин не можна брати участь у жодній захопливій розмові.

Вебстер рухався залою безперестанку, весело сміючись, а Генрі слідкував за ним очима. Тому й помітив Хеммонда. Він був одягнений у чорний костюм і білу сорочку з чорним метеликом. Його темне волосся здавалося довшим і ще блискучішим, аніж завжди. Він був чисто виголений, що надавало його блідому обличчю особливої витонченості та привабливості. Варто було Генрі зустрітися з Хеммондом очима, як він одразу ж усвідомив, що був об’єктом надто прискіпливого споглядання, що за цю єдину мить викрив себе більше, ніж за весь попередній тиждень. Однак Хеммонд, здавалося, не відчував ніяковості й не відвів очей. Він тримав у руках тацю, але стояв на одному місці та, з абсолютно байдужим виразом обличчя, спостерігав за Генрі, котрий стояв у невеликому гурті й у піввуха слухав якийсь анекдот. Генрі зосередився на людях навколо себе. Втративши зоровий контакт із Хеммондом, він уже його уникатиме до кінця вечора.

Лорд Волслі поговорив із оркестрантами й домовився з покоївками, що коли зазвучать фанфари, усі дами, включно з його дружиною, увійдуть до зали під загальний захват чоловіків. Жодній не вільно запізнюватись. Коли залунали фанфари, джентльмени відступили до стін — і двері було урочисто відчинено навстіж. До зали ввійшло дві дюжини дам у перуках, із товстим шаром косметики на лицях, у сукнях, що ніби зійшли з найвідоміших картин Ґейнсборо, Рейнольдса та Ромні. Джентльмени зааплодували, а оркестр заграв вступ до вальсу.

Леді Волслі мала рацію, коли казала, що її костюм буде найкращим. Суміш іскристо-блакитного та червоного шовку, неймовірно широкий пояс та безліч зборочок і защипів робили її сукню неперевершеною. Окрім фіжм, в око впадало й занадто сміливе декольте, на яке інші леді не наважилися. Леді Волслі не наділа перуки, вона вплела у свою зачіску додаткові пасма, але це було зроблено настільки майстерно, що зрозуміти, де її власне волосся, а де штучне, не вдавалося. Її макіяж був таким досконалим, що видавалося, ніби вона взагалі його не має. Попросивши оркестр зупинитись, вона показала жестом, аби гості відступили до стін. Її чоловік, здалося, не помітив того, що відбувалося у протилежному кінці зали. А там двері зачинились, а потім повільно відчинилися знов.

За ними ховалася дівчинка Мона, убрана інфантою Веласкеса, у сукні, що в п’ять разів була за неї більшою. Мона заледве пройшла за поріг і зупинилась, дивлячись у віддалену стіну навпроти себе, відмінно граючи роль принцеси, королівська гідність якої не дозволяє дивитися вниз і навколо. Дівчинка мило всміхалась, а гості плескали в долоні, засвідчуючи її успіх і те, що вона стала найбільшим сюрпризом, знахідкою вечора.

І знову Генрі стурбувала показна жіночність маленької дівчинки, її готовність виступити об’єктом загального захвату. Він пошукав серед присутніх іще когось, хто б, як і він, не схвалював цього неприродно раннього розвитку дитини, цієї тривожної готовності зіграти на публіку. Але всі мали невинний і радісний вигляд.

Коли Генрі повернувся, щоб заговорити з дамою ліворуч, то не впізнав її. На леді була велика руда перука іноземного вигляду, обличчя було розмальоване до невпізнанності, а головне, вона не розмовляла. Та варто було їй заговорити, він одразу ж упізнав ту жінку з дублінської фортеці, зігноровану подружжям Волслі.

— Містере Джеймсе, тільки не запитуйте, чи я маю запрошення,— прошепотіла вона,— бо я його не маю. Мій чоловік, що перестав зі мною розмовляти, зараз сидить і супиться, мов сич, у фортеці. Та лорд Хотон, якому не до душі будь-яка неґречність, наполіг на тому, щоб я поїхала та щоб інші леді допомогли мені з костюмом і зробили моє обличчя невпізнаваним.

Вона огледілась, перевіряючи, чи ніхто не чує.

— Мій чоловік каже, що ходити треба тільки туди, куди тебе запрошують, але ця ідея з карнавальними костюмами стирає всі правила.

Генрі побоювався, як би сусіди не почули її слова, тому був змушений торкнутися руки своєї співрозмовниці, щоб вона трохи стишила голос.

Мона стала центром загальної уваги, найбільш шанованою гостею. Містер Вебстер крутився навколо неї, постійно виголошуючи на її адресу улесливі зауваження та двозначні компліменти. Леді Волслі, котра сиділа недалеко від свого чоловіка, світилася радісним збудженням.

Хеммонд рухався залою із пляшкою в руці й наповнював келихи. Він залишався спокійним і врівноваженим незалежно від того, скільки роботи мав. Генрі відчув, що цей хлопець має найкращий із усіх присутніх у цій залі характер.

Генрі не танцював, але якби надумав, то довелося б танцювати з Моною, бо це робили всі джентльмени. Коли закінчувався один танець, на дівчинку вже чекав наступний партнер. Поводячись із