Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

— Це правда, — вела далі міс Реба. Тепер вона зверталась до Евербі: — Я, певно, таки набралася вчора ввечері, коли ви поприходили. Аж на світанку трохи очуняла, а поки переконала Мінні добряче хильнути джину, подивитись, чи замкнено двері й знов лягти спати, сонце вже й високо підбилося, і я пішла нагору, розбудила Джекі та наказала їй зачинити пансіон і нікого не пускати до шостої вечора, хоч би там під дверима зібралися рогаті лобурі з цілого Півдня. Отож Мінні повернулася на своє ліжко в комірчині, що виходить на тильну веранду будинку, а я подумала спершу, може, вона забула замкнути ті двері…

— Авжеж я замкнула! — втрутилася Мінні. — Там же пиво стоїть! У мене вони завше замкнені, відколи цей хлопець тут, бо я його знаю ще з минулого літа…

— Отож двері було замкнено, й вона лежала на своєму ліжку, — провадила своє міс Реба, — страшенно втомлена і спала, як після маківки, нічого не відаючи, аж поки…

— Я прокинулася, — втрутилася знову Мінні. — Я була така виснажена й утомлена, що спала занадто твердо, знаєте, як воно буває; оце лежу й раптом чую щось таке чудне в роті. Мені здалося, то якась дрібка пристала до зуба, хоч я вже так стережуся. Аж коли я встала, підійшла до дзеркала й глянула…

— Дивно, що її тоді не почули в Чатанузі, вже не кажучи про Пошем, — мовила міс Реба. — А двері все були замкнені…

— Це він! — крикнула Мінні. — Більше ніхто! Він кожен день морочив мені голову, скільки той зуб коштує, та чого я не продам його, та скільки я дістала б за нього, та де я продавала б його…

— А певно, він, — мовила міс Реба. — Тим-то він і зчинив такий гвалт уранці, як ти сказала йому, що він не вертає додому, а мусить їхати з тобою до Пошема, — обернулася вона до Евербі. — Отож почувши свисток паровоза, він чкурнув, еге ж? То де він тепер, як ти гадаєш? Бо я маю намір відібрати назад цей зуб Мінні.

— Ми не знаємо, — відповіла Евербі. — Він зник з брички десь так о пів на шосту. Ми думали, що він тут, бо більше йому нема куди подітись. Але ми його ще не знайшли.

— Ви, може, не шукали як слід, — сказала міс Реба. — Він не з таких, що тільки свисни — й прибіжить. Його треба викурювати, як щура чи змію.

Ввійшов готельний реєстратор.

— Уже все гаразд? — спитала міс Реба.

— Так, місіс Бінфорд, — відказав той.

Міс Реба підвелася.

— Я влаштую Мінні й побуду з нею, поки вона засне. Тоді я хотіла б повечеряти, — звернулася вона до нього. — Що-небудь.

— Трохи пізнувато… — затнувся реєстратор. — їдальня…

— Далі буде ще пізніше, — зауважила міс Реба. — Що-небудь. Ходімо, Мінні.

Вони вдвох вийшли. Реєстратор також пішов. Ми, — ті, хто лишився, — стояли, ніхто не сідав; вона, Евербі, теж стояла, здорова дівчина, якій незворушність була до лиця, як і біль також, поки вона не рухалась, як от зараз. А може, то був не так біль, як сором.

— Там, у тій глушині, він не мав ніякої можливості, — мовила вона. — І я думала… Витягти його звідти хоч на тиждень минулого літа. А тоді цей рік, надто ще коли ви всі приїхали, і ледве я побачила Лусьєса, як одразу зрозуміла, що саме таким весь час хотіла б його бачити, тільки не знала, як йому це сказати, як його навчити. І я подумала, що коли він побуде з Лусьєсом бодай два-три дні, то, може…

— Авжеж, — сказав Бун. — Витонченість. — Він підійшов до неї, незграбний якийсь. Не пробував її цим разом обняти і навіть не торкнувся до неї. Він просто поплескав її по плечі, і здавалося, так само тверда була його рука, так само тяжка й нечутлива, як і Бучева, що з нею познайомилося щойно його власне плече. Але насправді вона була зовсім інакша. — Та вже нехай, — мовив він. — Кинь цим журитись, кажу тобі. Ти робила все, що могла. Так і треба було. Ходім-но.

На порозі знову з’явився офіціант.

— Ваш фурман у кухні, сер, — сказав він. — Він має щось важливе передати.

— Мій фурман? — вразився Бун. — Я не маю ніякого фурмана.

— Це Нед, — поспішив я пояснити, рушаючи перший.

Евербі пішла за мною, залишивши Буна наостанці. Офіціант провів нас до кухні. Нед стояв близенько біля куховарки, дебелої негритянки, що витирала посуд над зливальницею, і просторікував:

— Коли тобі за гроші йдеться, любонько, то я саме той… — Він побачив нас і в одну мить прочитав, що Бун має на думці: — Можете заспокоїтись. Він там у Посема. Що він цього разу накоїв?

— Що? — не зрозумів Бун.

— Це Отіс, — озвався я. — Нед його знайшов.

— Я його не губив і не знаходив, — сказав Нед. — То гончаки дядька Посема знайшли. Годину тому загнали його на деревце за курником, аж поки прийшов Лайк і зняв його відти. Зі мною він не хотів їхати. Він так наче зараз узагалі нікуди не збирається. Що він цього разу накоїв? — Ми йому розповіли. — А, то вона теж тут, — сказав він. І додав тихо: — Ги, ги, ги. — А далі: — Тоді його там уже не буде, коли я повернуся.

— А то б чому? — здивувався Бун.

— Хіба ви, бувши на його місці, так би там і сиділи? — мовив Нед. — Він же розуміє, що досі ця жіночка вже прокинулась і виявила свій збиток. Та й міс Ребу він досить довго знає і не має сумніву, що вона так чи так досягне до нього рукою, переверне догори ногами і витрусить того зуба, хоч би де він його заховав! Я сказав йому, куди їду на цьому мулі, а довідатись, коли приходить поїзд і скільки треба часу, щоб туди дістатись, — це він у будь-кого може. Хіба ви, маючи цього зуба, так би там і сиділи?

— Ну то добре, — сказав Бун. — Але що він з ним може зробити?

— Коли б це хтось інший, а не він, я б сказав, що в нього три можливості: продати його, сховати або віддати. Але що це він, то лишається дві: продати або сховати. Тільки якби про те йшлося, щоб його десь сховати, зуб і далі міг би собі любісінько стриміти в цієї жіночки в роті, — для Свистюка це було б усе одно. А щоб швидше продати золотого зуба, найкраще б повернутися