Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

— Може, він подався до Арканзасу? Він сьогодні разів три казав, що був би вже досі там, якби його не затримували.

— А певно, — буркнув Бун. — Може, він пішов перший, щоб знайти їй місце посудомийки. А може, його так само жага чеснот опосіла, і вони обоє чкурнуть навпростець до раю, без пересадки в Арканзасі чи будь-де? І він пішов перший рознюхати, як через Мемфіс проскочити, аби їх ніхто не помітив?

Час було йти. Хвилини дві я вже бачив крайчик її сукні поза дверима їдальні, а тепер і офіціант з’явився.

— Двісті восьмий, сер, — сказав він. — Тільки-но дав свисток на перетині в Уан-Майлі.

Отож ми рушили до станції — це було недалеко — всі втрьох разом, звичайні собі переїжджі з одного готелю. Тобто, я хочу сказати, ми — вони, вірніш — уже не воювали, і могли б уже й розмовляти між собою, спокійно балакати про всякі дрібниці. Евербі підтримала б розмову, якби тільки Бун почав. Було недалеко — лише перейти через колії до перону; поїзд уже виднів, а ці двоє (Бун та Евербі) — роз’єднані й скуті разом, відчужені й нерозривні, отуманені й невіддільні одне від одного, і все через те, що Бун вважав за чисту примху: він, Бун, попри всі свої роки, був ледве чи старший від мене і не знав навіть того, що жінки не більше мають примх, як і сумнівів, або ілюзій, або клопоту з простатою.

Поїзд, власне, паровоз, проїхав повз нас, шиплячи громовито й сиплючи іскрами з-під гальмових колодок; поїзд був довгий і великий, експрес, — багажні вагони, вагон для курців, половину якого призначено для негрів, тоді звичайні пасажирські вагони й нескінченні пульмани і геть у кінці вагон-ресторан, — і все те сповільнювало хід. Був це поїзд Сема Колдуела, і якщо Евербі з Отісом подорожували до Пошема у службовому вагоні товарняка, міс Реба має бути у вагон-салоні, якщо вже не в персональному вагоні.

Поїзд, нарешті, зупинився, але жодні двері не розчинялись, і не показувався ані носій у білій куртці, ані кондуктор, хоч Сем, напевне, мусив би виглядати нас; аж тут Бун гукнув: «Чорт! Вагон для курців!» — і кинувся бігти. Тоді й усі ми їх побачили, далеко попереду: Сем Колдуел в уніформі на пероні допомагає міс Ребі висісти, за нею сходить якась інша жінка, причому обоє не просто з вагона для курців, а з другої його половини, що для негрів. Поїзд — екстрений поїзд до Вашінгтона й Нью-Йорка, експрес, що віз багатих паній у діамантах і чоловіків з доларовими сигарами, цих розпещених тепличних мандрівників по світу, — вже почав рушати, отож Сем устиг тільки рукою нам махнути із сходинки, поїзд уже даленів, — прямуючи на схід під коротке уривчасте чахкання й довгі посвисти, аж урешті видно було самі тільки двійнята-лампи, і дві жінки стояли серед валіз та клунків на порожньому пероні, посипаному жужелем, — міс Реба, зухвальна, вродлива й шикарна, і Мінні обік неї, з лицем як смерть.

— У нас вийшла пригода, — сказала міс Реба. — Де готель?

Ми пішли туди. Тепер, в освітленому вестибюлі, можна було роздивитись на Мінні. Обличчя її не було як смерть, Смерть — то щось умиротворене. А насуплене її обличчя із твердо стисненими устами було зовсім не умиротворене, і лиха вона була зовсім не на саму себе. Ввійшов реєстратор.

— Я місіс Бінфорд, — заявила міс Реба. — Ви одержали мою телеграму, де я просила поставити у мене в кімнаті ліжко для моєї служниці?

— Так, місіс Бінфорд, — відповів реєстратор. — У нас є спеціальне приміщення для служби й окрема їдальня…

— Хай собі будуть, — перебила міс Реба. — Я сказала: ліжко у мене в кімнаті. Мені треба мати її при собі. Я почекаю у вітальні, поки ви це залагодите. Де вона тут у вас? — Але міс Реба вже знайшла, де жіноча вітальня, і ми пішли туди слідом за нею. — А де він? — спитала вона.

— Хто він? — перепитала Евербі.

— Ти знаєш хто, — відказала міс Реба.

І раптом я збагнув, хто це, а ще за мить — і чому. Але я не мав часу. Міс Реба сіла.

— Сідай, — сказала вона Мінні.

Та Мінні навіть не ворухнулась.

— Гаразд, — сказала міс Реба. — Розкажи їм.

Мінні посміхнулася до нас. Це було щось моторошне: дика й хижа порожнина, болісна зажерлива рана, в якій білів разок чудових незрівнянних зубів з чорним отвором на місці золотого зуба; я збагнув ураз, чом Отіс мусив утікати з Пошема хоча б і пішки; о так, у ту мить п’ятдесят шість років тому я, так само, як і ти зараз, не міг пойняти в це віри, вражений і ошелешений, аж поки Мінні й міс Реба розповіли нам.

— Це він! — скрикнула Мінні. —Тільки він! Він украв його, коли я спала!

— А бодай тобі! — вигукнув Бун. — У тебе витягли зуба з рота, а ти навіть і не чула?!

— Нехай йому чорт, ти послухай! — озвалася міс Реба. — Цей зуб Мінні було так зроблено, що вона могла його вільно виймати і вставляти — тим дорожче він їй обійшовся, вона ж так довго відкладала на нього, ощадила на всьому — скільки це років, Мінні? — три роки, еге? — аж урешті доробилася, щоб вирвати свого власного зуба й уставити цей клятий золотий. Певно, що я пробувала її від цього відмовити — зіпсувати такий разок природних зубів, що хтось би по тисячі доларів за одного заплатив, аби їх мати! А ще ж скільки коштувало зробити його таким, щоб виймався, коли воїна сідає їсти!..

— Щоб виймався, коли їсти? — здивувався Бун. — То задля якого біса вона береже їх?

— Я ж так давно жадала цього зуба, — мовила Мінні. — І я так працювала й заощаджувала, стільки роботи переробила. Я не хотіла, щоб його каляло всяке заслинене їдло.

— Отож вона його виймала, сідаючи їсти, — провадила міс Реба, — і клала перед тарілкою, не тільки щоб з ока не спускати, а щоб і милуватись ним. Але він не тоді його потяг: вона каже, вставила зуб назад, коли поснідала, вона ніколи в світі не могла б цього забути, вона ж ним пишалася, він був такий цінний, так дорого їй коштував — повірити в те, що вона його десь поклала й забула, все одно як і в те, що ви заподіли десь свого триклятого коня, що обійшовся вам куди дорожче, і забули про це…

— Ніколи я не