Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Він замовив сніданок, обміркувавши все до найменших дрібниць: вино — найкращий сотерн, страви найвишуканіші, кава, подана на веранду, просто чудова. Мадам Ламот випила м'ятного лікеру, Аннет відмовилась. Вона поводилася дуже мило, хоч у її поведінці ледь-ледь відчувалося, що вона свідома своєї краси. «Атож,— думав Сомс,— ще один рік лондонського життя в такому оточенні, і вона зіпсується».

Мадам висловлювала своє захоплення стримано, як справжня француженка:

— Adorable! Le soleil est si bon! [23] І все тут si chic [24], правда, Аннет? Мосьє справжнісінький Монте-Крісто.

Аннет упівголоса висловила свою згоду й подивилася на Сомса з виразом, якого він не міг збагнути. Він запропонував покататися на човні. Але катати двох жінок, одна з яких здавалася такою чарівною на китайських подушках, було не вельми приємно,— у глибині серця ворушився жаль за втраченими можливостями; отож вони тільки трохи проїхали до Пенгборна, а тоді помалу попливли назад за водою; час від часу осінній лист падав на Аннет або на чорну пишноту її матері. У Сомса було прикро на душі, його мучила думка «Як, коли, де мені сказати і що?» Вони ще навіть не знають, що він одружений. Сказати їм, що він одружений,— означає поставити під загрозу всі його плани; проте, якщо він не натякне їм виразно про свій намір просити руки Аннет, то її може підхопити хтось інший, перш ніж він буде вільний і дістане можливість посвататись до неї.

За чаєм, який вони обидві пили з лимоном, Сомс завів розмову про Трансвааль.

— Там буде війна,— сказав він.

Мадав Ламот забідкалась:

— Ces pauvres gens bergers! [25] Невже не можна дати їм спокій?

— Сомс посміхнувся — таке запитання здалося йому нісенітним

Як ділова жінка вона повинна розуміти, що англійці не можуть поступитися своїми законними комерційними інтересами.

— То он воно як!

Проте мадам Ламот вважала, що англійці трохи лицемірні Вони говорять про справедливість і про своїх поселенців у Південній Африці, а про свої комерційні справи не згадують жодним словом. Мосьє перший пояснив їй, у чому річ.

— Бури напівцивілізовані, зауважив Сомс.— Вони заважають прогресу Нам не можна відмовлятися від нашого сюзеренітету

— Що це означає? Сюзеренітет? Яке дивне слово!

Схвильований загрозою принципу власності й натхнений спрямованими на нього гарними очима Аннет, Сомс відчув приплив красномовства. Він був у захваті, коли вона незабаром сказала.

— Мені здається, мосьє має слушність. Їх треба провчити.

Розумна дівчина!

— Звичайно,— сказав він,— ми повинні діяти стримано Я не джингоїст. Нам треба виявити твердість, не вдаючись до насильства. Може, підемо нагору, подивитеся мої картини?

Водячи їх по галереї, де були зібрані його скарби, він скоро зрозумів, що вони нічого не тямлять у малярстві. Вони проминули його недавно придбаного Мауве, чудову картину «Додому з сінокосу», наче то була літографія. Мало не затамувавши дух, він чекав, як вони оцінять перлину його колекції — Ізраельса, що останнім часом зростав у ціні, і він, стежачи за цим зростанням, дійшов висновку, що попит на нього сягнув максимуму і картину краще продати. Вони на неї навіть не звернули уваги. Це його боляче вразило. А проте нехай краще у Аннет буде незайманий смак, який можна буде розвивати, аніж мати справу з тупим застояним невіглаством англійського міщанства. В кінці галереї висів Месоньє, якого він навіть соромився,— ціна на Месоньє невпинно падала. Мадам Ламот стала перед ним.

— Месоньє! Яка краса!

Вона знала це ім'я. Сомс скористався нагодою. Злегка торкнувшись руки Аннет, він сказав:

— Чи вам, Аннет, подобається мій дім?

Вона не відсмикнула руки, не відповіла на його дотик; вона подивилася йому просто в очі, потім опустила погляд і стиха відповіла:

— Кому б він не сподобався? Тут так гарно!

— Можливо, колись...— почав був Сомс і затнувся.

Вона була така вродлива, така стримана, що просто лякала його. Ці волошкові очі, струнка молочно-біла шия, гнучкий стан — все це спокушало його відкинути обережність і відкрити їй свою душу. Ні, ні! Треба мати твердіший грунт під ногами, значно твердіший! «Краще я мовчатиму,— подумав він.— Хай помучиться невідомістю». І він підійшов до мадам Ламот, яка й досі стояла перед Месоньє.

— Атож, це непоганий зразок його пізньої творчості. Вам треба приїхати ще раз, мадам, і подивитися на мої картини при освітленні. Вам треба приїхати обом і залишитися на ніч.

Мадам була у захваті. Освітлені, вони, напевно, просто чарівні. І річка в місячному сяйві, мабуть теж чудова!

Аннет стиха мовила:

— Ти сентиментальна, maman!

Сентиментальна! Ця одягнена в чорне, статечна, повнотіла француженка, що так добре знає життя! І раптом йому стало ясно, що ні одна, ні друга не має ані крихти сентиментальності. Тим краще. Навіщо вона здалася, та сентиментальність? А проте!..

Він поїхав з ними на станцію, посадив їх у поїзд. Йому здалося, що пальці Аннет ледь відповіли на міцний потиск його руки; її обличчя усміхнулося йому крізь темряву.

Він повернувся до своєї коляски задуманий.

— Їдьте додому, Джордане,— сказав він кучерові.— Я піду пішки.

І він зійшов на темну стежку між живоплотами; обережність і бажання володіти Аннет змагалися в його душі. «Bonsoir, monsieur!»