Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
— Я не сподіваюсь, що ви повірите хоч одному моєму слову, але це правда.
Сомс придивився до неї. Він сказав, що вона не змінилась; тепер він побачив, що таки змінилась. Не обличчям — хіба що стала ще вродливіша; не фігурою — хіба що трохи поповніла. Ні! Вона змінилася духовно. Їй додалося, так би мовити, її власного єства, з'явилася якась рішучість і сміливість там, де колись був тільки пасивний опір. «Атож!— подумав він.— Тепер вона має власні гроші! Це наробив дядько Джоліон. Нехай йому всячина!»
— Ви, я бачу, живете в достатку?— мовив він.
— Так, дякую.
— Чому ви не схотіли, щоб я забезпечив вас? Я зробив би це, незважаючи ні на що.
На її устах промайнула легенька посмішка, але вона не відповіла.
— Ви й досі моя дружина,— сказав Сомс.
Навіщо він це сказав, що мав на увазі, цього він не знав ані тоді, коли говорив, ані згодом. Це був трюїзм, майже безглуздий, але він справив зовсім несподіваний ефект. Вона підвелася з канапки і хвилину стояла зовсім нерухомо, дивлячись на нього. Він бачив, як важко дихають її груди. Потім вона повернулася до вікна і розчинила його навстіж.
— Навіщо це?— гостро запитав він.— Ви застудитеся в цій сукні. Мене боятися нічого.
І він коротко засміявся похмурим сміхом. Вона засміялася й собі — стиха, гірко.
— Це я за звичкою.
— Досить дивна звичка,— сказав Сомс теж гірко.- Зачиніть вікно.
Вона зачинила і знову сіла. Вона стала сильною, ця жінка, ця... його дружина! Він дивився, як вона сидить перед ним, ніби закута в панцер, і відчував цю силу, що наче випромінювалася з неї. І майже несвідомо він устав і підступив ближче: йому хотілось побачити вираз її обличчя. Її очі сміливо зустріли його погляд. Господи! Які вони були ясні і які темно-карі на тлі цього білого обличчя і цих бурштинових кіс! А які білі плечі! Дивне почуття! Адже він мав би ненавидіти її!
— Краще скажіть мені все,— сказав він.— Ви ж, певно, хотіли б бути вільною так само, як і я. А та давня справа аж надто задавнена.
— Я вже вам сказала.
— Ви хочете сказати мені, що у вас не було нічого — нікого?
— Нікого. Вам доведеться пригадати своє власне життя.
Прикро вражений цими словами, Сомс почав ходити туди й сюди, між роялем і каміном, як, бувало, за давніх часів у їхній вітальні, коли йому ставало несила терпіти її мовчанку.
— Так ми ні до чого не домовимося,— сказав він.— Ви мене покинули. По справедливості треба, щоб ви...
Він побачив, як вона знизала білими плечима, почув, як вона стиха мовила:
— Так. Чому ж ви не взяли розлучення тоді? Хіба я заперечувала б?
Він зупинився і пильно поглянув на неї з цікавістю. Що ж вона робить, коли справді живе зовсім сама? І чому він досі не розлучився з нею? Давнє відчуття, що вона ніколи не розуміла його, ніколи не цінувала належним чином, глибоко пройняло Сомса, поки він дивився на неї.
— Чому ви не могли стати мені хорошою дружиною? запитав він.
— Так, одружившися з вами, я вчинила злочин. Я заплатила за нього. Сподіваюся, ви якось зарадите цій справі. Можете не жаліти мене, мені нема чого втрачати. А тепер вам, мабуть, краще піти.
Почуття поразки, почуття, що його обікрали — позбавили виправдання і ще чогось, а чого, він і сам не міг би пояснити — пройняло Сомса, наче подих холодного туману, Він машинально простяг руку, взяв із камінної полиці невеличку порцелянову вазу, перевернув її і сказав:
— Лоустофт. Де ви її дістали? Я купив таку саму до пари цій у Джобсона.
І, охоплений раптовими спогадами про те, як багато років тому вдвох купували порцеляну, він застиг, утупившись у вазу, наче в ній зосередилося все минуле. Його збудив із задуми її голос:
— Візьміть її. Вона мені не потрібна.
Сомс поставив вазу на полицю.
— Ви дозволите потиснути вашу руку?— запитав він.
Уста її ледь скривилися в посмішці. Вона простягла руку. Її пальці здалися холодними в його руці, що палала наче в гарячці. «Вона крижана,— подумав він.— Вона завжди була крижана». Але навіть тепер, коли його шпигнула ця думка, всі його почуття були заполонені пахощами її вбрання і тіла, наче її внутрішнє тепло, що ніколи не зігрівало його, прагнуло вийти назовні. Сомс повернувся і вийшов. Він швидко пішов вулицею, наче хтось гнався за ним із батогом, він навіть не став шукати кеба, радіючи порожній набережній, і холодній річці, й густо навислим тіням платанів — збентежений, схвильований, з болем у серці, із невиразною тривогою, наче він зробив якусь велику помилку, наслідків якої не міг передбачити. І раптом йому набігла в голову химерна думка: що, коли б замість: «Вам, мабуть, краще піти», вона сказала: «Вам, мабуть, краще лишитися!» Що б він відчув, що б зробив? Ці кляті чари не зникли навіть тепер, після стількох років розлуки й гірких роздумів. Вони й тепер можуть відібрати йому розум,— для цього досить найменшого знака, легенького дотику.
— Дурень я був, що пішов до неї,— промурмотів він. Я нічого не досяг. Хто б міг подумати? Ніколи не уявляв собі...
В пам'яті його постали перші роки подружнього життя, і спогади ці були гіркі й болючі. Вона не заслужила того, щоб збереглася її краса, краса, якою він володів і яку так добре знає. І в ньому спалахнула