Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Джоліон тільки знизав плечима. Його розум погодився, його інстинкт повстав; а чому — він і сам не міг пояснити.

— Ваш батько,— провадив Сомс,— був чомусь прихильний до неї. Та й ви, мабуть, теж?— Він гостро позирнув на Джоліона.— Здається, досить тільки людині скривдити когось — і всі починають симпатизувати їй. Не знаю, в чому була моя провина, й досі не знаю. Я завжди ставився до неї добре. Я давав їй усе, що вона хотіла. Вона була мені потрібна.

Знову Джоліонів розум погодився, але інстинкт знову повстав. «Що воно таке?— подумав він.— Мабуть, я створений якось недоладно. Проте, якщо й так, хай я вже краще буду недоладний».

— Адже зрештою,— мовив Сомс із похмурою люттю, вона була моя дружина.

І слухачеві його зразу сяйнула думка: «Так ось у чім річ! Власність! Звичайно, всі ми володіємо якимись речами Але — людьми!!!»

— Вам треба зважити на факти,— сухо мовив він,— чи, певніше, на їхню відсутність.

Сомс знову зиркнув на нього швидким підозріливим поглядом.

— Їхню відсутність?— перепитав він.— Так, але я не дуже цього певний.

— Даруйте мені,— відповів Джоліон,— я переказав вам те, що сказала вона. А вона висловилася цілком ясно.

— Я знаю з власного досвіду, що її словам не можна сліпо вірити. Побачимо.

Джоліон підвівся.

— До побачення,— мовив він коротко.

— До побачення,— відповів Сомс, і Джоліон вийшов, намагаючися зрозуміти напіввражений, напівзагрозливий вираз на обличчі свого двоюрідного брата. Всю дорогу до вокзалу Ватерлоо він був наче сам не свій, серце його обливалося кров'ю і, їдучи додому поїздом, він думав про Айріні у її самотньому помешканні, про Сомса у його самотній конторі і про те, як дивно паралізоване життя обох. «В зашморгу,— подумав він.— Обоє вони попали шиями в зашморг,— а її шия на диво гарна!»

IX. ВЕЛ ЧУЄ НОВИНУ

Приходити на призначену зустріч аж ніяк не було звичкою молодого Вела, отож коли він забув про два побачення і з'явився на одне, то цей останній вчинок був великим дивом, про яке він і думав, трюхикаючи до міста з Робін-Гіла, після прогулянки верхи вдвох із Голлі. На своїй сріблисто-чалій довгохвостій кобилці вона була ще вродливіша, ніж учора; і Велові, на якого найшов самокритичний настрій під впливом туманного жовтневого присмерку, який огорнув околиці Лондона, здавалося, що під час їхньої двогодинної прогулянки він визначався хіба що блискучими чобітьми. Він витяг свого золотого годинника — Джеймсів подарунок — не для того, щоб подивитися, котра година, а глянути на своє обличчя, що відбивалося в блискучій покришці. Над бровою у нього вискочив прищик, і це його неприємно вразило, бо це, напевно, неприємно вразило і її. У Крама не бувало ніяких прищиків. Він згадав про Крама, і тут же перед ним постала сцена в залі «Пандемоніума». Сьогодні у нього не було ані найменшого бажання відкрити Голлі свою душу й розказати про батька. Батькові бракувало поезії, яка зігріла Велове серце вперше за всі його дев'ятнадцять років. «Ліберті» і Цінтію Дарк, це майже міфічне втілення всіх життєвих принад, «Пандемоніум» і жінку непевного віку — їх наче водою змило з пам'яті Вела, який був під враженням прогулянки зі своєю новою сором'язливою темнокосою кузиною. Вона «знаменито» їздила верхи, тому його дуже потішило те, що вона слухняно їхала слідом за ним, куди він хотів, довгими алеями Річмонд-парку, хоч напевно знала їх набагато краще, ніж він. Пригадуючи все це, він дивувався, чого він не поговорив з нею по-людському; тепер йому здавалося, що він міг би розповісти «страшенно багато цікавого», якби тільки йому знову трапилася така нагода; і думка, що завтра доведеться повернутись до Літлгемптона, а дванадцятого їхати в Оксфорд «на цей клятий іспит» без найменшої надії побачити її перед тим, затьмарювала його душу швидше, ніж вечірні сутінки затьмарювали землю. Проте, звичайно, він їй напише, і вона пообіцяла йому відписати. Зрештою, можливо, вона приїде в Оксфорд відвідати брата. Ця думка блиснула, наче перша зірка, що з'явилася на небосхилі, коли він під'їхав до стайні Педвіка поблизу Слоун-сквер. Він скочив із коня і з насолодою потягнувся, бо йому довелось проїхати добрих двадцять п'ять миль. Щось успадковане від вдачі Дарті примусило його п'ять хвилин побалакати з молодим Педвіком про фаворита кембріджшірських перегонів; потім, мовивши: «Допишіть конячину до мого рахунку»,— він пішов, важко переставляючи затерплі ноги й ляскаючи по чоботях своїм невеликим стеком. «Гуляти мені сьогодні анітрохи не хочеться,— подумав він.— Може, мама звелить подати шампанського, щоб відзначити мій від'їзд». З шампанським і спогадами про сьогоднішню прогулянку він міг би непогано провести вечір удома.

Коли він, прийнявши ванну й перевдягнувшись, спустився до вітальні, то застав там матір у вечірній сукні з глибоким викотом і, на свою превелику досаду, дядечка Сомса. Вони припинили розмову, коли він зайшов; потім дядечко мовив:

— Краще йому сказати.

Почувши ці слова, які, очевидно, стосувалися його батька, Вел зразу ж подумав про Голлі. Невже він вчинив щось ганебне? Мати почала говорити.

— Твій батько,— сказала вона своїм добре натренованим голосом світської дами, тим часом як пальці її безпорадно сіпали зелену парчу,— твій батько, мій хлопчинку, він... він не в Ньюмаркеті; він виїхав до Південної Америки. Він... він покинув нас.

Вел перевів погляд із неї на Сомса. Покинув їх! Чи йому шкода? Чи любить він батька? Хвилину він сам не знав — так чи ні. Аж раптом до нього наче долинув запах гарденії і сигар, серце його защеміло, і йому таки стало сумно. Батько це батько, хіба він може отак піти від нього! Ні, так не буває! До того ж не завжди батько був тим «шалапутом», якого він зустрів у «Пандемоніумі». В пам'яті його постали приємні спогади про модних кравців, про коней, про