Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Тож тепер можна знову говорити про форму повідомлення. Так ця форма стає знову правдивою у сфері епічного твору мистецтва, тут більше не йдеться про обман, фантазії, художній твір більше не є неправдивим, заплутаним й не гідним уваги, художній твір більше не деградує до суб'єктивістської забавки, і якщо справді епічний твір вдається до імперфекту й гордо повідомляє про щось, то цим він лише показує, що пам'ятає своє походження, знає своє місце і ранг у духовному житті.
Епіка не розповідає про минуле, а зображає його
Отже, я відповів на запитання: чи є повідомлення базовою формою епіки, і тут відповідь була ствердною; ми також обґрунтували, коли і чому повідомлення може бути формою епічного. Тут варто додати ще одне менш суттєве зауваження. Я вів мову про імперфект та про повідомлення, й так виглядало, ніби форма минулого і є тією формою, яку використовує епік для свого художнього твору. Але про це не може бути й мови. Чи пише епік в презенсі, в імперфекті чи в перфекті — то цілком байдуже, то є суто технічне питання, автор змінюватиме ці модуси залежно від того, що йому краще підходить. Важливим є інше, і про це варто пам'ятати: ми часто читаємо, що драматург, мовляв, зображає дію, яка відбувається в теперішньому, тоді як епік розповідає про те, що вже відбулося. Це твердження є хибним. Такий підхід є поверховим і сміховинним. Для кожного, хто читає епічний твір, події, про які повідомляється, розгортаються зараз, він переживає їх тепер — хай там буде презенс, перфект чи імперфект; в епічному ми зображаємо подію такою ж теперішньою, як і драматурги, і саме так вони й сприймаються. Різниця між епіком і драматургом полягає в тому, що драматург розгортає дію перед органами чуттів — очима й вухами; натомість епік місцем свого зображення обирає фантазію. Лише вибір духовного місця — сцена або фантазія — відрізняє ці два види мистецтва. Нижче я маю намір повернутися до тісного зв'язку між епікою і драматикою.
Шлях до майбутньої епіки
Після того, як я розповів про повідомлення як базову форму епічного, я мушу зробити одну практичну заувагу, яка, можливо, дещо подивує: я хотів би дати пораду авторам, яка різко суперечить уже сказаному або ж, принаймні, так може здатися. Я рекомендую не використовувати форму повідомлення як єдину форму епічного твору. Ви знаєте, що Гомер, Данте, Сервантес — ці три великі епічні автори — обрали для своїх творів виключно форму повідомлення, й усі сьогоднішні романи в Німеччині, наскільки мені відомо, послуговуються лише цією формою: вони зображають через повідомлення, оповідь. Я не підтримую такого підходу. То є різні речі: епічний художній твір та форма повідомлення як епічний засіб. Ніде не написано, що епік мусить лише повідомляти. У давньому театрі, в давній драмі траплялися фрагменти, які не мали жодного стосунку до дії, яка там розгорталася, наприклад хори. Навіть Шекспір, нехай і соромливо, часом дозволяє якомусь персонажеві стати перед завісою і щось розповідати. І це правильно. То лише догма, яку можна й відкликати, — що драма, мовляв, здатна існувати лише у формі діалогової дії; я із задоволенням помічаю, як фільм, тобто оповідь у зорових образах, вже зараз у вигляді експерименту проникає в театр й намагається розбити цілком заїжджену форму діалогової драми, гри персонажів згори на сцені між собою без взаємозв'язку з глядачем.
Ви схопитеся за голову, коли почуєте, як я раджу авторам, зайнятим епічною роботою, рішуче вдаватися до лірики, драматики, рефлексії. Але я на цьому наполягаю. В епічному творі ми не повинні жертвувати свободою на догоду якійсь традиції, що звідкись прийшла до нас і вже перетворилася на догму, ми робитимемо з роману те, що нам здається правильним. Німеччина — це країна педантичного, епічного реалізму. Під реалізмом я розумію те, що автор змушений повідомляти про реалії або псевдореалії. У Франції вже давно пишуть легше й гнучкіше. Існує зовсім небагато стійких законів мистецтва, що тяжіють над митцем; більшість мистецьких законів виробляє сам митець. Епічний твір мистецтва не є застиглою формою, він, як і драма, перебуває в постійному розвитку, а отже, нерідко постає проти традиції та її представників. Сьогоднішній театр закостенів у діалогах осіб нагорі, при цьому нам відмовляють у життєдайному праві активного втручання за допомогою ліричних чи глузливих коментарів, вільної двосторонньої художньої акції, заборонене навіть пряме звернення до нас, ми не достатньо беремо участи в тому, що відбувається нагорі, — так само все виглядає і з епічним, де форма повідомлення є залізною завісою, яка розділяє читача і автора. Я раджу цю залізну завісу підняти.
Маю визнати: раніше я незаперечно схилявся перед формою повідомлення, цією догмою залізної завіси. Нічого не здавалося мені важливішим за об'єктивність оповідача. Зізнаюся, що й досі повідомлення фактів, документів приносить мені радість. А знаєте, чому саме фактів і документів? Тому що через них зі мною розмовляє найбільший епік — сама природа, і я, такий маленький, стою перед нею й тішуся з того,