Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

Той факт, що сьогодні немає цієї обмежувальної умови, впливає на зовнішню форму. А потім, як нам слід говорити, хто регулює наш голос — наразі ми не маємо жодного голосу, в нас забирають голос і за це дають нам похмурі друковані літери. Але хіба можуть літери впливати на ритм нашої мови, якщо тільки справжнє говоріння, справжній вдих і видих визначає каденцію тону відповідно до змісту, який вибудовує речення й вишиковує їх одне за одним. І що ж має писати сьогоднішній автор, для кого він пише? Куди йдуть книжки, він не знає; може, вони залишаються в Ляйпцигу на складі видавництва; він узагалі ні до кого не говорить, він говорить у порожнечу, не існує жодного загальнонародного мислення, машини і економіка розірвали все на шматки. Абсолютно катастрофічний стан. Більше немає сюжетів, які всі хотіли б послухати, більше немає жодного окресленого народного мислення, хіба що в дуже рудиментарному вигляді, машини і економіка розірвали все на шматки. І ось сидить сьогоднішній бідолашний автор, який перебуває в надзвичайно нездоровому стані, він — ледь не анахронізм, він також хоче заробляти гроші, його бідність — це не анахронізм. Тож як сьогодні, коли кожен з авторів перебивається самотою, навіть маючи зв'язки зі своїм життєвим колом, як же сьогодні відбувається процес формування епічного твору, чи почувається автор якимось функціонером, чи ставить перед собою завдання, які формують його твір, чи, може, хтось зазирає йому через плече? Я хотів би описати сьогоднішній процес формування твору.

Опис інкубаційної стадії в сьогоднішньому процесі виробництва епічного твору

Поки автор ходить туди й сюди, займається щоденними справами, приділяє увагу різним буденним заняттям, усередині в нього за сприятливої пори щось накопичується, акумулюється — так можна було б образно висловитися. Відбувається певна внутрішня робота. Це щось таке, якщо бути точнішим, як мислення без думок. Приховано щось визріває, це можна відчути, щось зрушує з місця — або вже зрушило. Весь організм, уся душа входить у стан готовности, цей стан буває різний: або особлива зосередженість, або меланхолія, або несамовитість. Я кажу «різний», і це важливий момент, оскільки несамовитість, смуток або зосередженість вказує на загальну тональність того, що тепер прийде, що відкриється автору, це сигнал внутрішнього процесу, який передається загальному настроєві автора, не завжди, але часом дуже інтенсивно виявляючись у міміці та в інших ознаках. Тут автор ще ідентичний зі своїм твором, це своєрідна продромальна[260], інкубаційна стадія виробництва, нез'ясована ситуація, в якій твір, що готується, переповнює автора, ще не відокремився від нього, висмоктує, сотає з нього життєві сили.

Аж ось ми дійшли до того пункту, до якого я мушу привернути особливу увагу, він є надзвичайно важливий, тут немає жодного особистого моменту, він у будь-якому разі залишається чинним. Спершу, зазвичай, іде інкубаційна стадія, яка може мати різну тривалість; людина починає відчувати, що її щось вабить і до цього «щось» вона має виявити турботу. Взагалі я не дуже полюбляю порівняння: автор і його твір, як мати і її дитя, проте тут, під час інкубаційної стадії, ми маємо справу з чимось подібним до материнської ситуації. Тут простежуються дві інстанції: та, що несе, спостерігає, легко стає неспокійною і має із собою вдосталь харчів, і друга — та, яку виношують. Мисляче, свідоме «Я», тобто епічний автор, у цей час наділений однією певною функцією: знаходити й подавати тему і матеріал. Людина почувається як звір біля годівниці та водночас пильнує, щоб цей звір одержав достатньо корму. Та іноді він відмовляється від їжі, припускається фатальних помилок, і часом, коли я читав якийсь епічний твір, у мене виникало враження, що загалом там усе добре й правильно, але автор взявся не за ту тему, в нього виявилася нещаслива рука — адже для того, щоб знайти правильний корм, потрібен ще й талан. А часом трапляється так, що ти ще шукаєш і подаєш матеріал, а внутрішній стан уже вичерпався. І ти опиняєшся в ситуації квочки, яка не змогла висидіти власного яйця. А потім раптово, так, я кажу «раптово», там уже щось є.

Я мовчки сиджу за столом, я вже і те прочитав, і те прослухав, і знову все забув, аж тут щось вискакує, і я, не знати чому, захоплений або незрозумілим чином вражений, ні, зачарований якимось образом. І це не візія, не галюцинація, а багато що водночас, душевний стан особливої просвітлености, жодного притуплення почуттів, лише незвична духовна ясність, у світлі якої все неясне виглядає зрозумілим, це почуття ніби як у Зиґфріда[261], який скуштував драконячої крови: і зрозумілими стали йому всі мови і все довкола. Так було, коли я почав роботу над історичним романом «Валленштайн»: якийсь невиразний імпульс спонукав мене перегортати гори документів, розбирати листування, знаходити щось то там, то там. Щось таке, що було вже в мені у стані готовности, насмоктувало і звідти, і звідти, й раптом переді мною стоїть образ флоту, не візія, а щось справді всеохопне, Ґустав Адольф[262] перепливає море. Але як він перепливає море? То все кораблі, коґи[263] і фрегати, що здіймаються над сіро-зеленою водою з білими гребінцями піни, над Балтійським морем, кораблі пливуть через море, як вершники, кораблі гойдаються на хвилях, як вершники на спинах коней, вони, як то здавна заведено, навантажені гарматами й людьми, море котиться попід ними, вони пливуть до Померанії. Це справді чудова картина, яка просто зачаровує. Я відчуваю, що це відбувається саме зі мною, так ніби я довго крутив у руках заплутаний клубок ниток і щойно знайшов вільний кінець. Заради цієї урочистої ситуації я вирішив писати і знаю: звідси я писатиму своє повідомлення, власне, я писатиму, щоб відсвяткувати, пошанувати й проголосити цю ситуацію, ось для чого я писатиму книжку.

Це освячене зоровими образами прозріння, цю наділену особливим знанням мить автор переживає як мить первинної концепції. Ось що це означає: те, що передувало цьому на інкубаційній стадії, вже розвинулося настільки, що змогло подолати певний поріг й потрапити в поле зору. А саме в поле зору автора. І тут, на стадії концентрації, для нас будуть важливими два пункти.

Перший пункт: оця цілісність досягла певного рівня, набуло певного об'єму, пожива була доброю, звір вибирав для себе лише певний корм, тепер може постати картина, яка засяє в особливо яскравому світлі. Тепер «Я», яке поки що методом проб і помилок вчилося доглядати за звіром, одержує іншу функцію, інше завдання — в