Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

class="p1">Варто простежити, як відбувається лікування Франца Біберкопфа. Що ж з ним трапилося? І насамперед: чому книжка зветься «Берлін Александерплац» та ще й з підзаголовком «Історія Франца Біберкопфа»? Чим є Александерплац для Берліна? Це місце, де вже два роки відбуваються масштабні зміни, де безперервно працюють екскаватори та копери, від них здригається земля, від колон автобусів та поїздів метро все тремтить, тут, на задніх дворах Ґеорґієнкірхплац, глибше, ніж будь-де, проглядаються нутрощі великого міста, тут тихіше, ніж деінде — в неторканих лабіринтах біля Марсіліусштрасе (де працівників відділу поліції, що займається іноземцями, запхали до багатоквартирного будинку-казарми), біля Кайзерштрасе (де ввечері блукають повії, займаючись своїм давнім ремеслом), тут збереглися місцини з 90-х років XIX століття. Це аж ніяк не промисловий квартал, тут панує насамперед торгівля, дрібна буржуазія. А потім його соціальний негатив: волоцюги та злодії, кількість яких поповнюється з лав безробітних. Одним з них і є Франц Біберкопф. Безробітним він виходить із Теґельської в'язниці, якийсь час залишається порядним, береться за вуличну торгівлю, опускається й стає членом Пумсової банди. Тисячу метрів, не більше, становить радіус такого існування. Його буттям заправляє Александерплац. Доволі жорстокий правитель, треба сказати. Непереборний. Адже читач забуває про все поряд із ним та за його межами, він вчиться відчувати своє власне існування в цьому просторі й те, як мало він знає про це місце. Все там, звісно, інакше, не так, як уявляв собі читач, що дістає цей роман із книжкової полиці. Книжка зовсім не пахне «соціальним романом». Тут ніхто не ночує в притулку для безхатьків. Кожен має власну кімнату. Персонажі ніколи не зустрічаються під час пошуку житла. Навіть сама Смерть біля Александерплац, здається, вже нікого більше не лякає. Але й цим людям сутужно у своїх кімнатках. Як же так? Чому, власне, так виходить?

Тут є дві причини. Одна велика, а друга менша. Велика — оскільки біда насправді зовсім не така, як то уявляє собі яка-небудь простодушна людина. Принаймні, справжня біда, на противагу до гаданої, якої так бояться. Не лише сама людина, але й злигодні та біда мусять піднатужитися, мусять вже якось дати собі раду. Та й їхні агенти — кохання та алкоголь — часом стають надто норовливими. Й немає нічого такого вже поганого, щоб з ними не можна було якийсь час пожити. У цій книжці біда демонструє свій привабливий бік. Вона підсідає до людей до столу, і від цього розмова не переривається, всі зручно вмощуються й частуються далі. Це нова правда, про яку найновіший натуралізм задніх сходів нічого не хоче знати. Тож мав з'явитися великий оповідач, щоб допомогти цій правді зайняти своє місце. Про Леніна казали, що лише одне він ненавидів більше за біду: мати її за спільника. І в цьому справді звучить щось буржуазне; й не лише у дрібних, жалюгідних формах безладу, але й у великих формах істини. У цьому сенсі історія Дебліна є буржуазною, вона обмежена на лише з погляду тенденції й наміру, але й за походженням. Те, що тут зачаровує та з незмінною силою щораз виринає знову — це велике чарівництво Чарльза Діккенса, в якого буржуа та злочинець так чудово й злагоджено взаємодіють, оскільки мають свої інтереси (безперечно, протилежні) в тому самому світі. Світ цих злочинців є гомогенним зі світом буржуа; шлях Франца Біберкопфа до сутенера, а потім і до дрібного буржуа описує лише героїчну метаморфозу буржуазної свідомости.

Роман — як міг би хтось відповісти на теорію «чистого роману» — подібний до моря. Вся його чистота — в солі. То чим же є сіль цієї книжки? З епічною сіллю тут все так само, як і з мінеральною: вона робить тривалішими речі, з якими поєднується. А тривалість — зовсім інакшим чином, ніж у творах інших жанрів літератури, — виступає критерієм епічного. Тривалість ця пов'язана не з часом, а з читачем. Справжній читач читає епіку для того, щоб «зберегти в пам'яті». У цій книжці читач безперечно збереже в пам'яті дві речі: історію з рукою та те, що трапилося з Міцою. Як так сталося, що Франца Біберкопфа кинули під колеса автомобіля, від чого він, врешті, й втратив руку? І яким чином в нього забрали й занапастили його подругу? Відповідь знаходимо уже на другій сторінці книжки: «Бо він вимагає від життя більшого, ніж хліба з маслом». У цьому разі не лише ситної їжі, грошей чи жінок, а чогось значно гіршого. Те, чого жадає його велика пиха, є чимось значно аморфнішим. Голод за долею — ось що його гризе. Цей чоловік повинен щоразу знову малювати на стіні чорта, тож немає нічого дивного, що той приходить знову і знов та бажає прихопити його із собою. Те, як тамується цей голод за долею, тамується на все життя й поступається задоволенню від самого лише хліба з маслом, те, як зловмисник стає мудрим — ось головний сюжет книжки. Насамкінець Франц Біберкопф звільняється від долі, стає «просвітленим», як то кажуть берлінці. Деблін зробив становлення зрілости у свого Франца незабутнім за допомогою одного майстерного прийому. Так само, як євреї під час свята барміцви[252] відкривають своїй дитині її друге ім'я, яке до того часу залишалося в таємниці, так і Деблін дає Біберкопфу друге ім'я. Відтепер він зветься Франц Карл. Водночас із цим Францом Карлом, який став вахтером на одній з фабрик, трапилося щось незвичайне. І хоча Деблін так пильно стежив за своїм героєм, ми не впевнені, чи він справді все взяв до уваги. Адже саме на цьому місці Франц Біберкопф перестав бути прикладом і живим був перенесений на небеса романних героїв. Надія та спогади будуть йому втіхою в його життєвій невдачі тут, у цих небесах, які є вахтерською будкою. Та ми не зазиратимемо до тієї будки. Адже таким є закон романної форми: як тільки герой зміг допомогти самому собі, то його буття вже більше не може допомогти нам самим. І якщо ця істина найвеличніше й найбезжальніше проявилася у «Вихованні почуттів» Флобера, то історія Франца Біберкопфа є «Вихованням почуттів» злочинця. Це до запаморочливости крайній, останній та найпросунутіший ступінь старого буржуазного роману виховання.

1930

Альфред Деблін

Побудова епічного твору[253]

Епічний твір оповідає про надреальність

Почну з такого запитання: чи є повідомлення базовою формою епічного, або що, власне, є вирішальною ознакою епічного? Про драму ми знаємо — чи, принаймні, так видається, — що її базовою формою, відмінною від