Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

того Біберкопф не сказав більше жодного слова про Райнгольда. Нічого не сказав ні про свою руку, ні про їхню сварку та боротьбу, сам винний, навіщо я з ним злигався. У судовій залі сидить Єва та чимало Пумсових людей. Райнгольд і Біберкопф дивляться один одному просто у вічі. Ні, не жаль відчуває однорукий до того, хто сидить на лаві підсудних поміж двох охоронців і тремтить за свою шкуру, а якусь дивну прихильність. У мене був товариш, він був мені як брат. Я мушу дивитися на нього, так би й дивився весь час, немає нічого важливішого, ніж дивитися на тебе. Світ зроблено із цукру та багна, я можу спокійно дивитися на тебе й бровою не поведу, я знаю, що ти за один, ось ми й зустрілися, хлопче, і ти сидиш на лаві підсудних, в житті ми ще тисячу разів зустрінемося з тобою, але від того моє серце аж ніяк не закам'яніє.

Райнгольд мав намір, у разі якщо справа для нього кепсько повернеться, здати поліції всю цю індустрію Пумса, він хоче їх усіх продати, якщо вони почнуть свідчити проти нього, він має цей варіант про запас, на той випадок, якщо Біберкопф, цей сучий син, через якого і заварилася вся ця каша, почне перед суддею надувати щоки. А потім він побачив, що в залі сидять люди Пумса, Єва, а ще кілька агентів поліції, їх ми вже знаємо. Тут Райнгольд трохи заспокоївся, опанував себе й прикинув, як йому краще повестися. Все-таки він залежний від своїх товаришів, він же вийде колись на волю, та й у тюрмі вони можуть бути потрібними, а тішити лягавих зізнаннями — який у цьому сенс? Врешті Біберкопф поводиться несподівано пристойно. Кажуть, його були запроторили до Буху. Цей телепень дуже змінився, і погляд у нього якийсь дивний, очі застигли, ніби заіржавіли там, у Бусі, й говорить він дуже повільно. Напевне, з головою ще не все гаразд. Райнгольд нічого не розповів про Біберкопфа та їхні колишні справи, але за це нема чого йому дякувати.

Райнгольду дали десять років тюрми: убивство в стані афекту, алкоголізм, неврівноважений характер, безпритульна юність. Райнгольд визнає свою вину.

Під час оголошення вироку в залі раптом хтось скрикнув і голосно розплакався. То була Єва, від спогадів про Міцу в неї не витримали нерви. Біберкопф, який сидів на лаві свідків, озирнувся, коли почув її плач, піднявся, а потім знову важко опустився на лаву, затуливши обличчя рукою. Ось той жнець, що зветься Смерть. Я твоя. Вона прийшла до тебе, була мила з тобою, оберігала тебе, а ти — сором, кричи «Сором!»

Одразу після процесу Біберкопфу запропонували місце вахтера на невеликій фабриці. Цю пропозицію він прийняв. А далі про його життя більше нема чого розповісти.

Ми дійшли до кінця цієї історії. Вона виявилася довгою, але вона мусила тягтися далі й далі, аж поки не досягла найвищої точки, своєрідної вершини, з якої тільки й можна побачити все разом.

Ми немов ішли темною вулицею, спершу не світився жоден ліхтар, ми тільки знали, що треба йти вперед, з часом ставало все світліше й світліше, потім уже й ліхтар з'явився, і під ним ми нарешті прочитали назву вулиці. Це був процес своєрідного пізнання. Франц Біберкопф ішов цією вулицею інакше, ніж ми. Він мчав уперед цією темною вулицею, натикався на дерева, і що швидше він біг, то частіше натикався на дерева. Навколо і так була непроникна темрява, а коли він натикався на дерево, то від жаху міцно заплющував очі. І з кожним разом він усе більше жахався та все міцніше заплющував очі. З розбитою головою, заледве притомний, він врешті таки добіг до кінця. А коли упав, то розплющив очі. Над ним яскраво світив ліхтар, і можна було прочитати назву вулиці.

Тепер він працює вахтером на невеликій фабриці. Він більше не стоїть самотою на Александерплац. Довкола нього люди, і праворуч, і ліворуч, і перед ним, і за ним.

Якщо ти йдеш сам, на тебе звідусіль чигає біда. А коли довкола багато людей, тоді все зовсім інакше. Слід навчитися слухати, що кажуть інші, адже все це стосується і тебе також. Тоді ти збагнеш, хто ти такий і що можеш зробити. Навколо тебе йде битва, це твоя битва, ти мусиш пильнувати — не встигнеш озирнутися, а вже і сам вступив у бій.

Біберкопф працює вахтером на фабриці. Що ж таке доля? Вона сильніша за мене. Коли нас двоє, їй важче бути сильнішим за мене. А коли нас десятеро — то ще важче. А коли нас тисяча або мільйон, тоді вже дуже важко.

Бути поряд з іншими — то приємніше й краще. Тоді ти все відчуваєш і розумієш удвічі краще. Корабель не втримається без великого якоря, і людині важко втриматися без інших людей. Тепер я розберуся, де правда, а де фальш. Одного разу я вже повірив на слово й дорого за це поплатився, вдруге такого з Біберкопфом уже не трапиться. Слова зусібіч котяться на людину, тож треба пильнувати, щоб тебе не розчавило, це так само, як з автобусом, не будеш пильнувати, він зробить із тебе яблучне пюре. Та більше я на таке не поведуся. Вітчизно, спокій зберігай, я не піддамся, так і знай.

Попри його вікно часто проходять люди з прапорами, музикою і співом, але Біберкопф на них лиш подивиться й спокійно собі залишається вдома. Не треба зайвих слів казати, гуртом ідем марширувати. Як піду я марширувати, то потім доведеться мені накласти головою за те, що інші понавигадували. Ось чому я спершу все обмізкую, і якщо справа варта заходу, тоді й піду. Бо в чоловіка розум є, а у вола — ярмо своє.

Біберкопф виконує свої обов'язки вахтера, збирає номерки, пропускає машини, дивиться, хто входить і виходить.

Пильнувати, треба пильнувати, у світі щось назріває. Світ зроблений не з цукру. От почнуть газові бомби скидати, я задихнуся і вже не запитаю, чому їх скидали, та про це й мови не буде, мовляв, раніше слід було думати.

А прийде війна, і мене призовуть до війська, а я не знатиму, що й чого, але війна і без мене прийде, а я ще й буду винний — так мені й треба. Пильнувати, треба пильнувати, ми не одні на світі. З неба може йти дощ або град, і з цим не поборешся, але проти багатьох речей