Королева Марго - Олександр Дюма

— А в серці?

— Голка.

— Що ж, сір, пізнаєте ви себе?

— Себе?

— Так, сір, себе, у короні й мантії?

— Хто ж зробив цю фігурку? — сказав Карл, стомлений цією комедією. — Напевне, король Наварський?

— Ні, сір.

— Ні!.. То я вас не розумію.

— Я кажу ні, — відповіла Катерина, — бо ваша величність могли б зажадати точних фактів. Я сказала б так, коли б ваша величність поставили питання інакше.

Карл не відповів. Він намагався з’ясувати собі таємні думки цієї темної душі, що завжди закривалась перед ним в ту хвилину, коли він думав, що от-от прочитає їх.

— Сір, — вела далі Катерина, — цю статуетку знайдено заходами вашого генерального прокурора Лагеля в приміщенні людини, що під час полювання з птахами держала коня напоготові для короля Наварського.

— У пана де Ла Моля? — сказав Карл.

— У нього самого. І подивіться ще, будь ласка, на цю сталеву шпильку, увіткнуту в серце, і на літеру, написану на причепленому до неї папірці.

— Бачу M, — сказав Карл.

— Тобто „Mort“ — „Смерть“. Це магічна формула, сір. Так лиходій надписує своє бажання на рані, яку робить. Коли хочуть заподіяти людині божевілля, як герцог Бретанський заподіяв королю Карлу VI, втикають шпильку в голову, і пишуть F — „Folie“, а не M[127].

— Отже, — сказав Карл, — на вашу думку, пані, на моє життя вчинив замах пан де Ла Моль?

— Як кинджал, що протикає серце, але за кинджалом є рука, що скеровує його.

— І в цьому вся причина недуги, що спіткала мене? В той день, коли чари буде розбито, минеться й недуга? Але як же це зрозуміти? — спитав Карл. — Це знаєте ви, моя добра мати, бо ви займалися цим усе своє життя, а я зовсім нічого не тямлю ні в кабалі, ні в магії.

— Смерть лиходія розбиває чари. В той день, коли чари будуть розбиті, недуга зникне, — сказала Катерина.

— От як! — сказав Карл здивовано.

— Як то! Ви не знаєте цього?

— Я ж не чарівник, — сказав король.

— Ну, — сказала Катерина, — ваша величність тепер переконані, — так?

— Звичайно.

— Переконання це прожене неспокій?

— Цілком.

— Ви говорите це не з чемності?

— Ні, мамо, від щирого серця.

Обличчя Катерини повеселішало.

— Слава богу! — скрикнула вона, ніби вірила в бога.

— Так, славу богу! — іронічно повторив Карл. — Тепер я знаю, як і ви, на кого скласти вину за те становище, в якому я перебуваю, і кого покарати.

— І ми покараємо...

— Пана де Ла Моля. Адже ви сказали, що винен він?

— Я сказала, що він був знаряддям.

— Ну, — сказав Карл, — перш за все пана де Ла Моля, це найголовніше. Усі ці припадки, -що мордують мене, можуть викликати навколо нас небезпечні підозри. Треба, щоб засяяло світло і щоб при тому світлі відкрилася правда.

— Отже, пан де Ла Моль?

— Якнайкраще годиться мені за винного: приймаю його. Почнемо з нього; якщо він має спільника, він скаже.

— Так, — промурмотіла Катерина, — якщо він не скаже, його примусять сказати. До того ж ми маємо якнайпевніші засоби.

Потім, встаючи, сказала вголос:

— Отже, ви дозволяєте, сір, розпочати слідство?

— Я бажаю цього, пані, — сказав Карл, — і чим швидше, тим краще.

Катерина стиснула синові руку, не розуміючи, чого так нервово здригнулась його рука, і вийшла, не почувши сардонічного сміху і глухого й страшного прокльону, яким король супроводив свій сміх.

Король питався в себе, чи безпечно дати піти так цій жінці, яка за кілька годин натворить, може, стільки, що потім несила буде виправити.

Дивлячись на портьєру, що впала за Катериною, він почув легкий шелест позад себе і, повернувшись, побачив Маргариту, яка підіймала завісу з коридору, що вів до мамки. Маргариту з блідим обличчям, розгубленим поглядом, стисненим диханням грудей, що виказувало глибоке хвилювання.

— О, сір, сірі — скрикнула Маргарита, кидаючись до братового ліжка. — Ви ж добре знаєте, що вона каже неправду!

— Хто вона? — спитав Карл.

— Слухайте, Карл, правда, страшно винуватити матір, але я здогадалась, що вона залишилась з вами, щоб переслідувати їх і далі. Присягаюсь моїм життям, життям вашим, душею обох нас, що вона каже неправду!

— Переслідувати їх?.. Кого переслідує вона?..

Обоє інстинктивно говорили тихенько: можна було подумати, що вони бояться почути самих себе.

— Перш за все Генріха, вашого Анріо, що любить вас, що відданий вам більше, ніж хто інший на світі.

— Ти так думаєш, Марго? — сказав Карл.

— О, сір, я певна того!

— І я теж, — сказав Карл.

— Коли ж ви певні того, брате, — сказала здивовано Маргарита, — чому ж ви звеліли заарештувати його і відпровадити у Венсенн?

— Він сам просив мене про це.

— Він просив вас про це, сір?..

— Так, у Анріо чудні думки. Може він помиляється, а може й його правда, але він думає, що йому безпечніше бути у мене в немилості, ніж у ласці, далі від мене, ніж ближче, у Венсенні, ніж у Луврі.

— Ага, зрозуміла! — сказала Маргарита. — І він тепер в безпеці?

— Звичайно! Настільки, наскільки може бути в безпеці людина, за яку Больє відповідає мені головою.

— О, дякую, брате! Це за Генріха. Але...

— Але — що? — спитав Карл.

— Але є ще одна особа, сір, якою я, може, не маю права цікавитись, але цікавлюся також.

— Хто ж та особа?

— Сір, пощадіть мене... Я насмілилась би назвати його братові, але не смію назвати королю.

— Пан де Ла Моль, правда? — сказав Карл.

— Так! — сказала Маргарита. — Ви хотіли раз убити його, і тільки чудом він урятувався від вашої королівської помсти.

— І це тоді, Маргарита, коли на ньому була тільки одна провина, але тепер, коли він учинив дві...

— Сір, він не винен у другій.

— Але, — сказав Карл, — хіба ти не чула, бідна моя Марго, що каже наша добра мати?

— О, я вже сказала вам, Карл, — відповіла Маргарита, ще стишуючи голос, —