Королева Марго - Олександр Дюма
Йшлося вже про те, один раз чи кілька разів був він у Рене, одну чи кілька воскових фігурок зроблено було з намови Ла Моля.
Хоч Коконна й приготувався до допиту, але помітив, як йому здалось, що обвинувачення в значній мірі втратило свою силу, бо мова йшла вже не про зраду короля, а про статуетку королеви, та й статуетка ця була завбільшки з вісім чи десять дюймів.
Отже, він дуже весело відповів, що ні сам він, ні його друг уже давно не граються в ляльки і помітив з задоволенням, що відповіді його кілька разів викликали усмішку у суддів.
Ще не сказано було в віршах: я сміюсь, отже я без зброї; але вже багато разів сказано було це в прозі. І Коконна здавалось, що він наполовину вже обеззброїв своїх суддів, коли вони почали усміхатись.
Після допиту він вернувся до себе в кімнату з такими співами та шумом, що Ла Моль, для якого він галасував так, мусив був зробити з цього якнайкращі висновки для себе.
І його теж покликали вниз. Як і Коконна, Ла Моль з подивом побачив, що обвинувачення зійшло з попереднього шляху і стало на новий шлях. Його допитували про відвідини Рене. Він відповів, що був у флорентійця тільки один раз. У нього спитали, чи він не замовляв тоді воскової фігурки. Він відповів, що Рене показав йому цю фігурку вже готову. Спитали, чи не являла ця фігура собою чоловіка. Він відповів, що вона являла собою жінку. Спитали, чи чари не мали на меті смерть цього чоловіка. Він відповів, що метою чар було викликати кохання у цієї жінки.
Питання ці ставились і так і сяк, на сотню ладів, але на всі питання, хоч би як їх ставили, Ла Моль щоразу давав однакові відповіді.
Судді переглядалися з якоюсь нерішучістю, не знаючи, що казати і робити з такою простотою, але принесена генеральному прокуророві записка вивела їх із скрутного становища.
В записці стояло:
„Якщо обвинувачений не признається, вдайтеся до тортурів.
Прокурор поклав записку в кишеню, усміхнувся до Ла Моля і чемно відпустив його. Ла Моль увійшов до себе в камеру майже такий самий заспокоєний, якщо не такий самий радісний, як і Коконна.
— Гадаю, що все йде добре, — сказав він.
Через годину він почув кроки і побачив записку, що прослизнула попід дверима, хоч і не бачив руки, що принесла цю записку. Він узяв її, гадаючи, що лист, напевне, від воротаря.
Коли він побачив записку, в серці його зродилась надія, майже така ж сумна, як розчарування; він сподівався, що це записка від Маргарити, від якої він не мав жодних звісток з часу ув’язнення. Увесь тремтячи, вхопив він її. Вгадавши писання, мало не вмер від радості.
„Мужайся, — казала записка, — я пильную“.
— А, коли вона пильнує, — скрикнув Ла Моль, вкриваючи поцілунками папір, до якого торкалася дорога рука, — коли вона пильнує, я врятований!..
Щоб Ла Моль зрозумів цю записку і щоб повірив, разом з Коконна, в те, що п’ємонтець називав невидимими щитами, ми мусимо повести читача в той невеликий будиночок, в ту кімнату, де стільки сцен п’янкого щастя, стільки пахощів, стільки солодких споминів, що перетворилися в скорботу, шматували серце жінки, яка напівлежала на бархатних подушках.
— Бути королевою, сильною, молодою, багатою, вродливою, і мучитись, як я мучусь! — скрикувала ця жінка. — О, це неможливо!
Потім, хвилюючись, вона вставала, ходила, зупинялась раптом, припадала гарячим тілом до холодного мармуру, підводилась бліда, вмиваючись сльозами, ламала з криками руки і, розбита, падала знов у якесь крісло.
Раптом завіса, що відділяла апартаменти з вулиці Клош-Персе від апартаментів з вулиці Тізон, піднялась, шелестіння шовку перебігло по дерев’яній панелі, і з’явилась герцогиня де Невер.
— О, — скрикнула Маргарита, — це ти! З яким нетерпінням я чекала тебе! Ну, які новини?
— Погані, погані, бідна моя подруго. Катерина сама керує слідством, і тепер вона ще в Венсенні.
— А Рене?
— Арештований.
— Перш ніж ти встигла переговорити з ним?
— Так.
— А наші в’язні?
— Маю про них відомості.
— Через воротаря?
— Як завжди.
— І що ж?
— Що ж! Вони сходяться щодня. Позавчора їх потрусили. Ла Моль розбив твій портрет, аби не віддати його.
— Любий Ла Моль!
— Аннібал глузує з інквізиторів.
— Бравий Аннібал! А ще що?
— Їх допитували сьогодні вранці про втечу короля, про плани повстання в Наваррі, і вони не сказали нічого.
— О, я була певна, що вони не скажуть ні слова, але мовчання вб’є їх так само, як і слова.
— Так, але ми врятуємо їх.
— Ти подумала про нашу участь в справі?
— З учорашнього дня я цим тільки й зайнята.
— І що ж?
— Я порозумілась з Больє. Ах, люба королево, який він важкий і жадібний чоловік! Це коштуватиме життя одного чоловіка і триста тисяч екю.
— Ти кажеш, що він важкий і жадібний... а проте, він вимагає тільки життя однієї людини і триста тисяч екю... Але ж це ніщо!
— Ніщо... триста тисяч екю!.. Та всіх твоїх і моїх дорогоцінностей не вистачило б на це.
— О, хай це не турбує тебе. Заплатить король Наварський, заплатить герцог д’Алансон, заплатить брат мій Карл, а як ні...
— Ну, ти говориш як божевільна. Я вже маю триста тисяч екю.
— Ти?
— Так, я.
— Як же ти їх роздобула?
— Отож бо!
— Секрет?
— Від усіх у світі, крім тебе.
— О, господи! — сказала Маргарита, сміючись і плачучи разом. — Ти вкрала їх?
— Ти сама зважиш.
— Побачим.
— Пригадуєш ти цього жахливого Нантуйльє?
— Багатія, лихваря?
— Коли хочеш.
— Ну?
— Ну, сталося так, що одного дня, побачивши одну жінку, біляву, з зеленими очима, з трьома рубінами в зачісці, одним на чолі і двома на скронях, що так їй личили, цей багатій, цей лихвар, не знаючи, що жінка була герцогиня, скрикнув: „За три поцілунки в місцях, де ці рубіни, я ладен дати три алмази по сто тисяч екю кожен!“
— І що ж, Генрієтта?
— Що ж, моя люба, алмази
