Королева Марго - Олександр Дюма
Ла Моль вийшов із своєї кімнати і опинився прямо перед Коконна, що походжав по плитах середньої кімнати.
Друзі кинулись один одному в обійми.
Воротар удав, ніби втирає сльози, і вийшов постерегти, щоб хтось несподівано не наскочив на в’язнів, або, краще сказати, щоб не наскочив на його самого.
— А, ось і ти! — сказав Коконна. — Ну, що, цей жахливий комендант був у тебе?
— Як і в тебе, гадаю.
— І забрав у тебе все?
— Так само, як і в тебе.
— О, у мене було не багато: перстень від Генрієтти, та й годі.
— А гроші?
— Я віддав усе, що мав, цьому добрячому воротареві, щоб він улаштував нам побачення.
— Ага! — сказав Ла Моль. — Він бере, здається, з обох боків.
— І ти заплатив?
— Дав йому сто екю.
— Слава богу, що у нас тюремник негідник!
— Атож, за гроші можна буде зробити з ним усе, що хоч, а грошей нам не бракуватиме.
— Розумієш ти тепер, що сталося з нами?
— Цілком... Нас зрадили.
— Хто?
— Цей підлий герцог д’Алансон. Я таки мав рацію, коли хотів скрутити йому шию.
— І ти гадаєш, що наша справа серйозна?
— Боюсь, що так.
— Отже, — можна боятись... катування?
— Не потаю, що я вже думав про це.
— Що ти скажеш, якщо це станеться?
— А ти?
— Не скажу й слова, — відповів Ла Моль, гарячково почервонівши.
— Мовчатимеш? — скрикнув Коконна.
— Так, якщо стане сили.
— Ну, а я, — сказав Коконна, — якщо мені зроблять таку ганьбу, розкажу багато чого, ручусь тобі.
— А що саме? — жваво спитав Ла Моль.
— О, не турбуйся, таке, що пан д’Алансон якийсь час не буде спати.
Ла Моль хотів відповісти, але прибіг тюремник, почувши, мабуть, якийсь шум, штовхнув друзів у їх кімнати й позамикав за ними двері.
XXIV. Воскова фiгyрка
Вісім днів Карл був прикутий до ліжка виснажливою пропасницею упереміж із жорстокими припадками, подібними до епілептичних. Під час цих припадків він страшенно стогнав; гвардійці, що вартували в його передпокої, з жахом прислухалися до цього стогону, а збуджена зловісними вигуками луна старого Лувра вторувала йому з глибини покоїв. Потім, коли припадки минали, він, знеможений, з погаслим зором, віддавав себе в руки своєї мамки з мовчанням, в якому були і презирство і жах разом.
Оповідати про те, як мати й син, обоє, не звіряючись одно перед одним в своїх почуттях, не тільки не шукали зустрічі, а навіть уникали її, оповідати про те, які зловісні думки ворушились в глибині душі у.Катерини Медічі й герцога д’Алансона, значило б намагатись змалювати гидотне кишіння на дні зміячого кубла.
Генріх був замкнутий у своїй кімнаті, і, згідно з його власним проханням, Карл нікому не давав дозволу на побачення з ним, навіть Маргариті. В очах усіх це була повна немилість. Катерина і д’Алансон, гадаючи, що він загинув, зітхнули вільніше, а Генріх, сподіваючись, що про нього забули, пив і їв спокійніше.
При дворі ніхто не підозрював справжньої причини недуги короля. Метр Амбруаз Паре і його колега Мазілль, приймаючи наслідок за причину, визнали запалення шлунку. В зв’язку з цим, вони приписали зм’якшувальний режим, що тільки допомагав приватно приписаному питву Рене, яке Карл приймав тричі на день з рук своєї мамки і яке було головним його живленням.
Ла Моль і Коконна сиділи у Венсенні під найсуворішим наглядом. Маргарита і пані де Невер багато разів робили спроби добитися до них або, принаймні, передати листа, але даремне.
Одного ранку, серед повсякчасних змін в здоров’ї то в бік поліпшення, то в бік погіршення, Карл відчув себе трохи краще і звелів пустити до себе весь двір, який, за звичаєм, щоранку збирався на королівське вставання, хоч уставання й не відбувалось. Двері відчинили, і всі, побачивши його бліде обличчя, жовте, як слонова кость, чоло, гарячковий вогонь, що блищав у запалих, обведених темними кругами очах, зрозуміли, як жахливо вразила здоров’я молодого монарха невідома недуга.
Королівська опочивальня незабаром наповнилась цікавими придворними.
Катерину, д’Алансона і Маргариту попередили, що король приймає.
Усі троє увійшли один по одному, з невеликими переміжками: Катерина спокійна, д’Алансон усміхаючись, Маргарита пригнічена.
Катерина сіла в головах у сина, не помічаючи погляду, яким він зустрів її наближення.
Пан д’Алансон зупинився в ногах, і весь час стояв. Маргарита сіла на якесь крісло і, побачивши блідий лоб, змарніле обличчя і позападалі очі брата, не могла втриматись, щоб не зітхнути і не заплакати.
Карл, який все помічав, побачив її сльози, почув зітхання і непомітно зробив Маргариті знак головою.
І від цього знаку, хоч який він був непомітний, проясніло обличчя бідолашної королеви Наварської, що їй Генріх не мав часу, а може й не хотів нічого сказати.
Вона боялась за чоловіка, тремтіла за коханця.
За себе саму у неї не було побоювань, вона надто добре знала Ла Моля і знала, що може здатись на нього.
— Ну, любий сину, — сказала Катерина, — як ви себе почуваєте?
— Краще, мамо, краще.
— А що кажуть ваші медики?
— Мої медики? О, це великі лікарі, мамо, — сказав Карл, вибухаючи сміхом, — і, запевняю вас, я почуваю величезне задоволення, слухаючи їх дискусії про мою недугу. Мамко, подай мені пити.
Мамка подала Карлу чашку з його звичайним питвом.
— Що вони дають вам, сину?
— О, пані, хто ж розуміється на їх приправах? — відповів король, швидко ковтаючи своє питво.
— Чого треба було б братові, — сказав Франсуа, — так це встати з ліжка та погуляти по сонцю. Дуже корисне було б йому полювання, в якому він так кохається.
— Так, — сказав Карл з усмішкою, значення якої герцог зрозуміти не міг, — проте, останнє полювання дуже зашкодило мені.
Карл вимовив ці слова з таким чудним виразом, що розмова, в яку присутні ні на хвилину не втручались,