Королева Марго - Олександр Дюма

— Котрий зітхає?

— Пан де Ла Моль, сір.

— Слово честі, — сказав Генріх, — я більше розумію того, що зітхає, ніж того, що співає. З того, що я бачу, тюрма — річ не дуже весела. А на якому поверсі вони сидять?

— На самій горі, на четвертому.

Генріх зітхнув. Він сам хотів би там бути.

— Ну, пане де Больє, — сказав Генріх, — будь ласка, покажіть мені мою кімнату, я хотів би швидше бути в ній, бо дуже стомився за сьогоднішній день.

— Ось, монсеньйор, — сказав Больє, показуючи на відчинені двері.

— Номер другий, — сказав Генріх, — а чому не перший? — Бо перший замовлено для іншого, монсеньйор. — Ага, значить, ви чекаєте в’язня вельможнішого за мене?

— Я не казав, монсеньйор, що це буде в’язень.

— А хто ж?

— Не допитуйтесь, монсеньйор, бо я примушений буду не відповісти і тим порушити послух перед вами.

— А, це інша річ, — сказав Генріх.

І став ще задумливіший, ніж був. Номер перший, видимо, цікавив його.

Проте, комендант не змінив чемності свого поводження. З тисячею красномовних попереджень провів Генріха до його кімнати, розсипався в вибаченнях за брак вигід, поставив двох солдатів коло дверей і пішов.

— Тепер, — сказав комендант, звертаючись до воротаря, — ходімо до інших.

Воротар пішов попереду. Вернулися тією дорогою, якою щойно прийшли, перейшли залу допитів, пройшли коридор, підійшли до сходів, і пан Больє, слідом за своїм провідником, зійшов на три поверхи вище.

Зійшовши на височину трьох поверхів, — тобто на четвертий поверх, коли брати на увагу перший, — воротар відімкнув одну по одній троє дверей, що мали по замки і три величезні засуви кожні.

Тільки торкнувся він до третіх, як почув веселий голос, що крикнув:

— Гей, чорт візьми! Відчиняйте, якщо ви прийшли впустити свіжого повітря. Ваша піч така гаряча, що задихнутись можна.

І Коконна, якого читач, без сумніву, пізнав уже по улюбленій лайці, одним скоком опинився коло дверей.

— Хвилинку, мій дворянине, — сказав воротар, — я прийшов не випустити вас, а увійти до вас, а за мною зволить іти пан комендант.

— Пан комендант! — сказав Коконна. — А що йому тут робити?

— Відвідати вас.

— Він робить мені велику честь, — відповів Коконна, — милості просимо пана коменданта.

Пан де Больє справді увійшов і зараз же пригасив сердечну усмішку де Коконна тією крижаною чемністю, що властива комендантам фортець, тюремникам та катам.

— Маєте ви гроші, пане? — спитав він у в’язня.

— Я? — сказав Коконна. — Жодного екю!

— Коштовні речі?

— Маю перстень.

— Дозволите мені потрусити вас?

— Чорт візьми! — скрикнув Коконна, червоніючи від гніву. — Добре, що ви в тюрмі і я теж.

— Треба все терпіти на службі у короля.

— Але, — сказав п’ємонтець, — ті чесні людці, що обчищають перехожих на Новому Мосту, теж на службі у короля, як ви? Чорт візьми! Я був дуже несправедливий до них, пане, бо досі вважав їх за злодіїв.

— Бувайте здорові, пане, — сказав Больє. — Тюремнику, замкніть пана.

Комендант пішов, забравши у Коконна перстень з чудовим Ізумрудом, подарований йому пані де Невер, щоб він нагадував Коконна її очі.

— До другого, — сказав, виходячи, комендант.

Перейшли порожню кімнату, і знову почулось грюкання трьох дверей, шести замків та дев’яти засувів.

Відчинились останні двері, і першим звуком, що вразив відвідувачів, було зітхання.

Кімната була ще похмуріша за ту, з якої пан де Больє щойно вийшов...

Чотири високі вузькі стрілчасті вікна, що знадвору були вужчі, ніж з середини, ледве пропускали світло у це сумне житло. Більш того, залізні ґрати, припасовані з таким розрахунком, щоб око завжди зупинялось на темній лінії, не давали в’язневі бачити крізь вікно навіть неба.

Стрілчасті смуги виходили з кожного кутка зали і з’єднувалися посередині стелі, створюючи там розетку.

Ла Моль сидів у кутку і, не зважаючи на прихід відвідувачів, залишився сидіти, ніби нічого не чув.

Комендант зупинився на порозі і з хвилину дивився на ув’язненого, що лишався нерухомим, схиливши голову на руки.

— Здрастуйте, пане де Ла Моль, — сказав Больє.

Молодий чоловік повільно підвів голову.

— Здрастуйте, пане, — сказав він.

— Я прийшов обшукати вас, пане, — провадив комендант.

— Це непотрібно, — сказав Ла Моль, — я віддам усе що у мене є.

— Що ж у вас є?

— Біля трьох сот екю, дорогоцінності, персні.

— Віддайте, пане, — сказав комендант.

— Ось вони.

Ла Моль повивертав кишені, познімав персні, відчепив аграф з капелюха.

— Чи нема у вас ще чого?

— Нічого, наскільки я знаю.

— А що це на шовковому шнурку у вас на шиї? — спитав комендант.

— Це не дорогоцінність, пане, це реліквія.

— Віддайте.

— Як! Ви вимагаєте?..

— Я маю наказ залишити вам тільки одяг, а реліквія — не одяг.

Ла Моль зробив гнівний рух, який серед скорбного і сповненого гідності спокою, яким він відзначався, здався ще страшнішим цим людям, звиклим до гострих вражень.

Але він швидко опанував себе.

— Добре, пане, — сказав він, — ви зараз побачите те, що вимагаєте.

Тоді, відвернувшись, ніби бажаючи наблизитись до світла, витяг те, що назвав реліквією і що було не що інше, як медальйон з портретом, вийняв портрет з медальйона і підніс до губів. Але, поцілувавши кілька разів, удав, ніби впустив його, і, з силою наступивши підбором, розтрощив на тисячу шматків.

— Пане!.. — сказав комендант.

І нахилився подивитись, чи не можна врятувати від загибелі невідому річ, яку Ла Моль хотів затаїти від нього; але мініатюра була розчавлена на порох.

— Король хотів мати коштовну оправу, — сказав Ла Моль, — але не мав жодного права на портрет, що був у ній. Ось медальйон, можете взяти його.

— Пане, — сказав Больє, — я поскаржусь королю.

І, не сказавши в’язневі жодного слова на прощання, вийшов такий гнівний, що покинув воротаря самого замикати двері в його відсутності.

Тюремник ступив кілька кроків до виходу, але, побачивши, що пан де Больє зійшов уже з перших приступок сходів, сказав, вертаючись:

— Їй-богу, пане, добре, що я зразу ж попрохав вас дати мені сто екю за те, щоб