Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
Пан де Гранвіль здригнувся. Ніколи не бачив він стільки крові в очах людини, не бачив такого блідого обличчя, стільки поту на лобі і такого напруження м’язів.
— Що ж би вам дало це вбивство? — спокійно спитав генеральний прокурор у злочинця.
— Ви щодня мститесь, або думаєте, що мститесь за суспільство, пане, і питаєте мене, які є підстави моєї помсти... Значить, ви ніколи не відчували, як у ваших жилах котиться хвиля помсти? Чи ви не знаєте, що цей ідіот слідчий убив його? Адже ви його любили, мого Люсьєна, і він вас любив. Я знаю вас напам’ять, пане. Цей любий хлопець усе мені розповідав, вернувшись додому ввечері. Я вкладав його спати, немов нянька своє малятко, і розпитував про все. Він довіряв мені все, аж до найдрібніших своїх відчуттів... Ах, ніколи ніжна мати не любила так свого єдиного сина, як я любив цього ангела! Якби ви знали! Добро зароджувалось у цьому серці, як квіти, що зростають на лугах. Він був слабкий — ось у чому його єдиний порок, слабкий, наче струна ліри, дуже міцна, коли вона натягнена ... Це найпрекрасніші натури, їх слабкість — це тільки ніжність, захоплення, здатність розцвітати під сонцем мистецтва, кохання, краси, яку бог створив для людини в тисячах форм... Зрештою, Люсьєн — це була жінка за природою. Ах, чому тільки я не сказав цього їй, тій тупій худобині, що оце вийшла... Ах, пане, як підслідний перед суддею, я зробив те, що зробив би Бог, щоб урятувати свого сина, коли б, бажаючи врятувати його, він супроводив його до Пілата...
Потік сліз полився зі світлих і жовтих очей каторжника, які тільки що блищали, немов у вовка, який зголоднів за шість сніжних місяців у глибині України. Він казав далі:
— Цей йолоп нічого не хотів слухати і згубив дитину... Пане, я обмив труп хлопчика слізьми, молячись до того, кого я не знаю і хто над нами. Це я, що не вірю в Бога (якби я не був матеріалістом, я не був би самим собою). Цим я все сказав вам. Ви не знаєте, ніхто не знає, що таке страждання. Це знаю тільки я. Полум’я страждання так висушувало мої сльози, що цієї ночі я не міг плакати. Я плачу тепер, бо відчуваю, що ви мене розумієте. Я бачив вас тільки що в позі правосуддя... Ах, пане, хай Бог... (я починаю вірити в нього) хай Бог боронить вас бути в такому стані, як я!.. Цей проклятий слідчий відібрав у мене душу. Пане, пане, в цю хвилину ховають моє життя, мою красу, мою чесноту, моє сумління, всю мою силу! Уявіть собі собаку, в якого хімік витягає кров... Ось — я цей собака... Ось чому я прийшов до вас сказати: “Я — Жак Коллен, я капітулюю...” Я вирішив так зробити сьогодні вранці, коли прийшли вирвати з моїх рук це тіло, яке я цілував, немов божевільний, немов мати, немов діва, що цілувала Ісуса в гробі... Я хотів без жодних умов віддатись правосуддю... Тепер я повинен поставити умову, і ви зараз дізнаєтесь чому...
— Ви кажете це панові де Гранвілю чи генеральному прокуророві? — спитав урядовець.
Ці дві людини — Злочин і Правосуддя — глянули одна на одну. Каторжник глибоко зворушив судового урядовця, якого охопило божевільне співчуття до цього нещасного, він розгадав його життя і почуття. Зрештою, судовий урядовець (урядовець — завжди урядовець), який не знав про поведінку Жака Коллена після втечі, подумав, що зможе прибрати до своїх рук цього злочинця, який, зрештою, завинив тільки у фальшуванні. І він задумав вплинути великодушністю на цю бронзову натуру, що складалась з добра й зла немов із різних металів. Крім того, пан де Гранвіль, що дожив до п’ятдесят трьох років, ніколи не знаючи кохання, захоплювався чутливими натурами, як усі люди, яких ніколи не любили. Можливо, що це розчарування, доля багатьох чоловіків, яким жінки дарують тільки повагу або дружбу, становило таємний зв’язок глибокої приязні між панами Бованом, де Гранвілем і де Серізі. Бо однакове нещастя, так само як і однакове щастя, настроює душі на один тон.
— У вас є майбутнє, — сказав генеральний прокурор, кидаючи допитливий погляд на цього пригніченого злочинця.
Той жестом виявив цілковиту байдужість до своєї особи. — Люсьєн у заповіті відписав вам триста тисяч франків...
— Бідний! Бідний хлопчик! Бідний хлопчик! — скрикнув Жак Коллен. — Він завжди був надто чесний! Я втілював у собі всі найгірші почуття. Він був добрий, благородний, прекрасний, божественний. Такі прекрасні душі не змінюються. Він брав у мене тільки гроші, пане.
Цілковите, глибоке зречення своєї особи, якої урядовець не міг оживити, так переконливо стверджувало його жахливі слова, що пан де Гранвіль став на бік злочинця. Залишався ще генеральний прокурор.
— Якщо вас більше ніщо не цікавить, — спитав пан де Гранвіль, — то що ж саме хочете ви мені сказати?
— Хіба цього мало, що я признався? Ви ходили навколо та все ж не захопили мене; зрештою, я завдав би вам занадто багато клопоту.
“Який супротивник!” — подумав генеральний прокурор.
— Ви збираєтесь, пане генеральний прокурор, відтяти голову неповинному, а я знайшов винного, — поважно провадив Жак Коллен, висушуючи свої сльози. — Я прийшов не заради них, а заради вас. Я хочу врятувати вас від докорів совісті, бо я люблю всіх тих, хто цікавиться в будь-якій мірі Люсьєном, так само, як буду переслідувати ненавистю всіх тих, хто йому не дав жити... Що для мене каторжник? — провадив він після короткої паузи. — На мій погляд, каторжник — це майже те саме, що для вас комашка. Я такий самий, як італійські розбійники, відважні люди: вони вкладають на місці кожного мандрівника, якщо тільки це дає їм щось більше, ніж коштує постріл із рушниці. Я думав тільки про вас. Я сповідав цього юнака, який міг довіритись тільки мені, бо він був моїм товаришем по кайданах. Теодор — добра натура; він думав, що зробить послугу коханці, взявшись продати або заставити крадені речі; але він завинив у нантерському злочині не більше, ніж ви. Це корсиканець; за своїми звичаями, корсиканці мстяться, вбивають один одного, як мух. В Італії і в Іспанії