Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Молодчик, — відповів Корантен, — не був здатний робити такі запаси... Це запобіжливість Карлоса Еррери.
Корантен сперся ліктем на поруччя крісла, на якому сидів, і поклав голову на руку, обмірковуючи.
— Гроші... в цієї людини їх більше, ніж у нас, — сказав він. — Естер Гобсек була йому наживкою, щоб виловити близько двох мільйонів у тому ставку із золотими монетами, що зветься Нюсінженом... Панове, накажіть кому слід дати мені повну владу, і я позбавлю вас від цієї людини!..
— А... листи? — спитав герцог де Гранльє Корантена.
— Слухайте, панове, — провадив Корантен, повільно підводячись; його обличчя куниці свідчило про стан крайнього збудження.
Він засунув руки в кишеньки своїх довгих чорних фланелевих штанів. Цей великий актор історичної драми наших часів надяг тільки жилет і сюртук, не змінивши ранкових штанів, бо знав, які вельможі бувають вдячні за швидкість у певних обставинах. Він невимушено походжав по кабінету, голосно міркуючи, нібито був на самоті.
— Це каторжник! Його можна без суду кинути в секретну камеру в Бісентрі, де немає ніяких способів зв’язку, і залишити там здихати... Проте, можливо, що він дав відповідні інструкції своїм поплічникам, передбачаючи такий випадок.
— Але ж він був посаджений у секретну камеру, — сказав герцог де Гранльє, — негайно після несподіваного арешту в тієї жінки?
— Хіба для таких людців є секретні камери? — відповів Корантен. — Він такий сильний, як... як я!
— Що ж робити? — сказали один одному поглядом обидва герцоги.
— Ми можемо негайно запроторити негідника на каторгу ... в Рошфор, і він там помре через півроку. Ні, без злочину! — сказав він, відповідаючи на жест герцога де Гранльє. — Чого ж ви хочете? Каторжник не витримує більше півроку в літню спеку, коли його примушують працювати серед міазмів Шаранти. Та це добре тільки в тому разі, коли цей чолов’яга не вжив запобіжних заходів щодо тих листів. Якщо негідник боявся своїх ворогів, а це ймовірно, то треба дізнатись, яких заходів він ужив. Якщо переховувач листів бідний, то його можна підкупити... Отже, йдеться про те, щоб примусити Жака Коллена проговоритись. Який поєдинок! Я буду подоланий. Краще було б викупити ці документи іншим... помилуванням і взяти цього чоловіка в мою крамничку. Жак Коллен — це єдина людина, здатна замінити мене, бо бідолаха Контансон і любий Пейрад померли. Жак Коллен убив цих двох незрівняних шпигів, немов для того, щоб розчистити собі місце. Ви бачите, панове, треба дати мені повну волю. Жак Коллен у Консьєржері. Я піду в прокуратуру до пана де Гранвіля. Пошліть туди яку-небудь довірену особу, що зустрілася б зі мною, бо мені треба або показати лист панові де Гранвілю, який нічого про мене не знає, або щоб мене ввела яка-небудь значна особа. Ви маєте в розпорядженні півгодини, бо мені треба півгодини, щоб одягтись, тобто стати тим, ким я мушу бути в очах пана генерального прокурора.
— Пане, — сказав герцог де Шольє, — я знаю ваші величезні здібності і прошу тільки сказати: — так чи ні? Чи відповідаєте ви за успіх?
— Так, якщо я матиму повну волю і ви дасте слово ніколи не розпитувати мене про це. План мій — готовий.
Зловісна відповідь викликала в обох вельмож легке здригання.
— Ідіть, пане, — сказав герцог де Шольє. — Ви запишіть цю справу в рахунок тих, які вам звичайно доручаються.
Корантен уклонився обом вельможам і пішов.
Анрі де Ленонкур, для якого Фердинанд де Гранльє звелів запрягти карету, негайно поїхав до короля, якого він завжди міг бачити завдяки привілеєві своєї посади.
Отже, представники різних, пов’язаних між собою, інтересів із низів і верхів суспільства, повинні були зустрітись у кабінеті генерального прокурора в особі трьох людей: правосуддя репрезентував пан де Гранвіль, сім’ю — Корантен, проти того жахливого супротивника, Жака Коллена, який уособлював соціальне лихо в його дикій силі.
Який поєдинок правосуддя і свавілля, що поєднались проти каторги та її хитрощів! Каторга, цей символ відваги, що відкидає розрахунок і розважливість, для якої всі засоби добрі, яка не має лицемірства, властивого свавіллю, огидний символ інтересів голодного черева, кривавий, нестримний протест голоду! Хіба це не були напад і захист, крадіжка і власність, грізна проблема природного ладу і ладу соціального, замкнена у найвужчі рамки? Нарешті це був жахливий, живий образ антисоціальних компромісів, які складають найслабкіші представники влади з дикими бунтарями.
Коли генеральному прокуророві доповіли про пана Камюзо, він зробив знак, щоб того впустили. Пан де Гранвіль, що передчував цей візит, хотів порозумітися зі слідчим, яким способом закінчити справу Люсьєна. Висновок не міг лишатись тим, до якого вони прийшли разом з Камюзо напередодні, перед смертю бідного поета.
— Сідайте, пане Камюзо, — сказав пан де Гранвіль, падаючи в крісло.
Прокурор віч на віч зі слідчим не приховував пригніченості, що опанувала його. Камюзо подивився на пана де Гранвіля і помітив на цьому рішучому обличчі майже смертельну блідість і крайню втому, цілковиту прострацію, що свідчила про муки, мабуть, жорстокіші, ніж муки засудженого на смерть, якому секретар прочитав про відмову в касації, — адже це читання, за звичаями правосуддя, означає: “Приготуйтесь, ваші останні хвилини надійшли”.
— Я прийду згодом, пане граф, хоч, правда, справа ця спішна...
— Залишіться, — поважно відповів генеральний прокурор. — Справжні судові діячі, пане, мусять терпіти свої страждання і вміти приховувати їх. Це моя помилка, коли ви помітили моє збентеження.
Камюзо зробив рух.
— Дай вам Боже, пане Камюзо, ніколи не зазнати таких крайніх життєвих труднощів. Можна не видержати й меншого. Я тільки що провів ніч біля одного з найдорожчих мені друзів. У мене тільки
