Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Особливо такому генеральному прокуророві, як ви, — тонко сказав Камюзо.
— Нас буде двоє, — чемно відповів генеральний прокурор.
І він знову заглибився в думки.
— Треба було б створити в усіх тюремних приймальнях посаду наглядача з доброю платнею, і давати цю посаду, як пенсію, найспритнішим і найвідданішим агентам поліції, — сказав він після довгої паузи. — Бібі-Люпен повинен скінчити там свої дні. Таким чином ми мали б око і вухо в такому місці, яке потребує кращого догляду, ніж там є тепер. Пан Го не зумів розказати нам нічого певного.
— Він такий заклопотаний, — сказав Камюзо. — Проте, між секретними в’язнями і нами є прогалина, якої не повинно бути. Щоб пройти з Консьєржері до наших кабінетів, треба йти коридорами, дворами, сходами. Увага наших агентів не завжди пильна, а тим часом в’язень завжди думає про свою справу. Мені казали, що коли Жак Коллен ішов з секретної камери на допит, якась дама опинилась на проході. Ця жінка пройшла до поста жандармів нагорі маленьких сходів “Мишачої пастки”; мені казали про це пристави, і я дорікав жандармам з цього приводу.
— О! Палац правосуддя треба повністю перебудувати, — сказав пан де Гранвіль, — проте, це потребує витрат від двадцяти до тридцяти мільйонів. — Спробуйте-но, попросіть у палати депутатів тридцять мільйонів для потреб юстиції!
Почулись кроки кількох людей і звуки зброї. Очевидно, це був Жак Коллен.
Обличчя генерального прокурора вкрилось маскою поважності, під якою зникла людина. Камюзо наслідував керівника прокуратури.
Справді, службовець канцелярії прокурора відчинив двері, і ввійшов Жак Коллен, спокійний, нітрохи не здивований.
— Ви хотіли говорити зі мною, — сказав суддя, — я вас слухаю.
— Пане граф, я — Жак Коллен, я капітулюю.
Камюзо здригнувся, генеральний прокурор залишився спокійним.
— Ви розумієте, що в мене є причини, щоб діяти так, — провадив Жак Коллен, глузливо обводячи очима обох урядовців. — Я, очевидно, завдаю вам чимало клопоту; але ж якби я залишився іспанським священиком, ви наказали б жандармам провести мене до байонського кордону, а там іспанські багнети звільнили б вас від мене.
Обидва урядовці залишались спокійними і мовчазними.
— Пане граф, — провадив каторжник, — причини, — що змушують мене діяти так, ще важливіші, ніж оці, хоч вони й чорт зна які особисті; я можу сказати їх тільки вам... Якщо ви боїтесь...
— Боюсь чого? Кого? — спитав граф де Гранвіль. Постать, обличчя, постава голови, жест, погляд цього видатного генерального прокурора зробили з нього в цю хвилину живий образ правосуддя, яке повинне подавати найпрекрасніші зразки громадянської мужності. В цю коротку хвилину він був на височині старих суддів колишнього парламенту, в часи громадянської війни, коли голови суду зустрічалися зі смертельною небезпекою віч-на-віч, залишаючись мармуровими, наче ті статуї, що споруджені на відзнаку їх пам’яті.
— Якщо ви боїтесь залишитись віч-на-віч з втікачем-каторжником...
— Залишіть нас, пане Камюзо, — жваво відказав генеральний прокурор.
— Я хотів пропонувати вам зв’язати мені руки і ноги, — байдуже провадив Жак Коллен, обводячи обох чиновників жахливим поглядом.
Він помовчав і поважно додав:
— Пане граф, я тільки поважав вас, а тепер я захоплений вами...
— Ви, значить, вважаєте себе за страшного? — спитав урядовець з виразом цілковитої зневаги.
— Вважати себе за страшного? — сказав каторжник, — навіщо? Я є такий і знаю це.
Жак Коллен узяв стілець і сів з упевненістю людини, що почуває себе в розмові на одному рівні зі своїм супротивником.
У цю хвилину пан Камюзо, що виходив із дверей, збираючись зачинити їх за собою, повернувся, підійшов до пана де Гранвіля і передав йому два складені папірці.
— Гляньте, — сказав слідчий генеральному прокуророві, показуючи йому один із папірців.
— Покличте знову пана Го, — крикнув граф де Гранвіль, тільки-но побачив знайоме йому ім’я камеристки пані де Мофріньєз.
Начальним Консьєржері ввійшов.
— Опишіть нам, — сказав йому на вухо генеральний прокурор, — жінку, що приходила на побачення з підслідним.
— Маленька, гладка, товста, присадкувата, — відповів пан Го.
— Особа, якій видана перепустка, висока і тонка, — сказав де Гранвіль. — Тепер скажіть, якого віку?
— Років шістдесяти.
— Йдеться про мене, панове? — сказав Жак Коллен. — Слухайте, — добродушно провадив він далі, — не шукайте. Ця особа — моя тітка, справжня тітка, жінка, стара; я можу позбавити вас численних труднощів. Ви знайдете мою тітку тільки тоді, коли я цього захочу. Якщо ми отак будемо блукати, то не зрушимо з місця.
— Пан абат уже говорить по-французьки не як іспанець, — сказав пан Го, — він уже не запинається.
— Тому що справа дуже заплуталась, любий мій пане Го, — відповів Жак Коллен, гірко посміхнувшись і назвавши начальника на ім’я.
У цю хвилину пан Го кинувся до генерального прокурора і сказав йому на вухо:
— Бережіться, пане граф, ця людина у нестямній люті.
, Пан де Гранвіль повільно оглянув Жака Коллена; той видався йому спокійним. Проте, незабаром він визнав справедливість сказаного начальником. Цей обманливий вигляд приховував холодне і грізне нервове роздратування дикуна. В очах Жака Коллена ховався вулканічний вибух, кулаки його були стиснуті. Це справді був тигр, що збирається стрибнути на здобич.
— Залиште нас, — поважно сказав генеральний прокурор, звертаючись до начальника Консьєржері і до слідчого.
— Ви добре зробили, що вислали вбивцю Люсьєна! — сказав Жак Коллен, не турбуючись про те, чи може Камюзо його почути, — я більше не міг стримуватись, я б задушив його.