Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Чи знаєте ви, кого треба скарати? — провадив далі генеральний прокурор, — молодого чоловіка двадцяти семи років, гарного, як наш учорашній мрець, білявого, як він; голову його ми здобули несподівано, бо на ньому тяжить тільки виказування про переховування. Бувши засудженим, юнак усе ж не признався. Вже сімдесят днів він не піддається ніяким допитам, завжди твердить, що він не винний. Два місяці, як у мене на плечах дві голови. О! Я віддав би рік свого життя за його признання, бо ж треба заспокоїти присяжних. Міркуйте самі, який удар для правосуддя, коли буде викрито через кілька днів, що злочин, за який він умре, вчинений кимось іншим! У Парижі все набуває жахливої ваги, найменший судовий інцидент стає політичним. Суд присяжних, ця інституція, яку революційні законодавці вважали за таку сильну, це — елемент соціальної розрухи. Бо вона не виправдовує свого призначення, не захищає суспільства в достатній мірі. Присяжні граються зі своїми обов’язками. Вони поділяються на два табори, один із них не визнає вже смертної кари і це призводить до загального порушення рівності перед законом. Такий жахливий злочин, як батьковбивство, в одному департаменті дістає виправдальний вирок[124], тим часом як в іншому департаменті звичайний, так би мовити, злочин карається смертю. Що ж було б, якби в Парижі, в нашій окрузі, стратили невинного?
— Це втікач-каторжник, — боязко зазначив пан Камюзо.
— В руках опозиції і преси він зробився б великоднім ягнятком! — скрикнув пан де Гранвіль, — і опозиції було б легко змалювати його невинним, бо це корсиканець, фанатик національних ідей, його вбивства — наслідок вендетти[125]. В цій країні той, хто вбиває ворога, вважає себе — і його вважають — за дуже чесну людину. Ах! Справжні судді — дуже нещасні. Знаєте, вони повинні б жити окремо від усього суспільства, як колишні жерці, щоб люди бачили їх тільки в певні години, коли вони виходять зі своїх келій; поважні, старі, суворі, вони мали б судити, як великі жерці в давньому суспільстві, поєднуючи в собі юридичну і духовну владу. Нас не бачили б інакше, як на місцях у суді... Тепер усі бачать, як ми страждаємо або розважаємось, подібно до всіх інших. Нас бачать у салонах, у сім’ї, як громадян, що мають свої пристрасті, і ми буваємо смішні, замість того, щоб бути грізними...
Цей крик душі, що переривався паузами і вигуками та супроводився жестами, які надавали йому непередаваної красномовності, примусив Камюзо здригнутись.
— Я теж, пане, — сказав Камюзо, — вчора почав на власному досвіді вивчати муки нашої професії. Я трохи не помер внаслідок смерті цього молодого чоловіка, він не зрозумів мого співчуття, нещасний сам себе згубив...
— Е, не треба було допитувати його! — скрикнув пан де Гранвіль. — Найлегше зробити послугу, утримавшись.
— А закон? — відповів Камюзо. — Він був уже два дні під арештом.
— Нещастя сталося, — провадив генеральний прокурор. — Я виправив, як міг, те, чого, напевне, не можна виправити. Моя карета і мої слуги — в похоронній процесії цього бідолашного слабого поета. Серізі зробив так само; більш того, він узяв на себе обов’язок, який поклав на нього цей нещасний молодий чоловік: він буде виконавцем його заповіту. Обіцявши це, він добився від своєї дружини погляду, в якому світився здоровий розум. Нарешті граф Октав особисто присутній на його похороні.
— Добре, пане граф, — сказав Камюзо, — завершімо нашу справу. У вас залишається дуже небезпечний підслідний.
Ви знаєте так само добре, як і я, що це Жак Коллен. Цього нещасного мають визнати за того, ким він є.
— Ми пропали! — вигукнув пан де Гранвіль.
— У цю хвилину він біля вашого засудженого до страти, що був колись для нього на каторзі тим самим, чим Люсьєн був у Парижі... його протеже. Бібі-Люпен переодягся за жандарма, щоб бути присутнім при побаченні.
— Чого втручається кримінальна поліція? — сказав генеральний прокурор. — Вона повинна діяти тільки за моїми наказами...
— Уся Консьєржері знатиме, що ми держимо в руках Жака Коллена... Так ось, я хочу вам сказати, що цей великий і відважний злочинець, очевидно, має найнебезпечніші листи з кореспонденції герцогині де Мофріньєз і мадемуазель Клотильди де