Гра в бісер - Герман Гессе

він думав про той сміх, у який, здавалося, старий уклав усе його життя, щастя й лихо, розжовував цю думку, як розжовують твердий корінь, що все ж таки своїм смаком і запахом нагадує якусь поживу. І так само розжовував, зважував, обертав на всі боки те слово, яке старий, засміявшись, вигукнув напрочуд голосно, радісно і незрозуміло чому задоволено: «Майя! Майя!» Що означало те слово, Даса трохи знав, а трохи здогадувався, та й самий тон, яким старий його вимовив, начебто підказував, що за зміст у нього вкладено. Майя — це було Дасине життя, Дасина молодість, Дасине солодке щастя й гірке лихо, майя — це була вродлива Праваті, це було кохання і його радощі, майя — це все життя, життя Даси і всіх інших людей, геть усе в очах старого йога було майя, щось дитинне, кумедне, якесь видовисько, ілюзія, ніщо в барвистій оболонці, мильна бульбашка, щось таке, з чого не гріх весело посміятися, що можна зневажати, але ні в якому разі не слід трактувати як щось варте уваги.

Та коли для старого йога цим сміхом і словом «майя» можна було визначити й підсумувати Дасине життя, для самого Даси все було інакше; хоч як він хотів би стати йогом і посміятися з усього пережитого, хоч як би хотів бачити в своєму житті лише майю, в його серці, починаючи від тих тривожних днів і ночей, прокинулося й ожило все те, що він, змучений мандрівним життям утікача, знайшовши тут на якийсь час притулок, начебто зовсім забув. Він уже майже втратив надію, що справді осягне колись науку йогів, а тим більше, що стане таким, як цей старий, А коли так, то навіщо залишатися в цьому лісі? Тут був його при3тулок, тут він трохи відпочив, зміцнів, трохи заспокоївся, ї це вже чогось варте, це вже багато. А що, як тим часом там, у країні, перестали ганятися за вбивцею раджі, і він, Даса, може помандрувати собі далі, не дуже ризикуючи, що його схоплять? Даса вирішив так і зробити, другого ж таки дня вирушити в дорогу: світ великий, не може ж він вічно сидіти в цьому сховку. Ця думка трохи заспокоїла його.

Даса хотів вирушити вдосвіта, але проспав, і, коли прокинувся, сонце вже зійшло і старий почав заглиблюватися в себе. Даса не хотів іти, не попрощавшись, до того ж йому треба було ще щось запитати йога. Він почекав годину, другу, нарешті старий підвівся, випростав руки й ноги й почав проходжуватися перед куренем. Тоді Даса заступив йому дорогу, вклонився і не відступив, аж поки йог запитально звів на нього очі.

— Учителю, — покірно мовив Даса, — я йду собі геть і більше не порушуватиму вашого спокою. Але дозвольте мені, вельмишановний, ще раз, востаннє звернутися до вас із проханням. Коли я розповів вам про своє життя, ви засміялися й вигукнули: «Майя!» Благаю вас, скажіть мені ще щось про майю.

Йог завернув до куреня і поглядом звелів Дасі йти за ним. Там він узяв гарбузяну сулію з водою, подав її Дасі й загадав йому вимити руки. Той слухняно виконав його наказ. Після цього вчитель вилив решту води в папороть, дав юнакові порожню сулію і звелів принести свіжої води. Даса мовчки пішов по воду. Серце в нього стислося з жалю, що він востаннє йде цією вузенькою стежечкою до кринички, востаннє опускає легеньку сулію з витертими гладенькими краями до блискучого кружальця води, в якому віддзеркалюються папороть, верховіття дерев і поміж ними ясні цятки чудової небесної блакиті, а зараз, коли він нахилиться над нею, то востаннє побачить у буруватому сутінку й відбиток свого обличчя. Даса повільно, задумливо занурив у воду сулію, відчуваючи себе якось непевно, — він не міг збагнути, чому в нього так дивно на душі, чому, хоч він сам вирішив податися в дорогу, його так вразило, що старий не запропонував йому лишитися, може, навіть лишитися назавжди.

Даса присів навпочіпки, набрав з кринички води, обережно випростався, щоб не розхлюпати її, і хотів уже повернутися до куреня, та раптом до нього долинув звук, що втішив його і вжахнув — то був голос, який він часто чув уві сні і який з гіркою тугою не раз мріяв почути наяву. Він звучав так солодко, так ніжно, невинно й закохано манив з лісового присмерку, що серце в Даси стислося від страху і бажання. То був голос Праваті, голос його дружини.

— Дасо! — кликала вона.

Не вірячи своїм вухам, він озирнувся з сулією в руках, і ось вона справді вийшла зза дерев, струнка, гнучка, довгонога Праваті, кохана, незабутня, зрадлива. Даса впустив сулію з водою і побіг їй назустріч. Соромливо всміхаючись, вона стояла перед ним і дивилася на нього великими очима сарни, і тепер, зблизька, він побачив і те, що взута вона в сандалі з червоної шкіри і вбрана в дорогу сукню, що на руці в неї золотий браслет, а в чорних косах — коштовні самоцвіти. Даса відсахнувся. Невже вона все ще володарева наложниця? Але ж хіба він не вбив Налу? Чи вона й досі носить його подарунки? Як вона насмілилася прийти сюди з цими браслетами й самоцвітами і кликати його? Та вона була краща, ніж будьколи, і не встиг він зажадати від неї пояснення, як уже пригорнув її до себе, притулився чолом до її кіс, підвів угору її личко й поцілував її в уста і тієї миті відчув, як до нього повертається все те, що він мав колись, — щастя, кохання, пожадливість, радість життя, пристрасть. Усіма своїми думками він був уже далеко від цього лісу й від старого аскета, ліс, самітнє життя, самозаглиблення, йог нічого вже не важили для нього, він забув про них, забув навіть про сулію з водою, яку мав принести старому. Вона так і лишилася лежати біля кринички, а Даса поспішив з Праваті на узлісся. Вона похапцем почала розповідати йому, як потрапила сюди і як обернулися всі події.

Дивною була її розповідь, дивною, чудесною, казковою, і, наче в казку, ввійшов Даса в своє нове життя. Не тільки Праваті вернулася до нього, не тільки ненависний Нала був мертвий і пошуки вбивці давно припинено, але й до всього Дасу, сина раджі, що став пастухом, проголошено в місті законним спадкоємцем трону і володарем, старий пастух і старий брахман пригадали й розповіли всім давню, майже забуту історію вигнання Даси, і тепер того самого чоловіка, якого довгий час