Син - Філіп Майєр
Об’їздивши жеребця, вакуеро гарненько почистив його, а тоді під’їхав на ньому до самісінького вікна своєї коханої. Побачивши юнака, який зміг приручити такого дорогого її серцю мустанга, дівчина зрозуміла, що зустріла майбутнього супутника свого життя. Закохані дозволили собі лише один поцілунок: хотіли-бо, щоб найголовніше сталося тільки після весілля.
На жаль, їхня зустріч не минула непомітно для лихих очей — усе бачив бридкий жирний синок багатенького американця. Адже він, коли не ґвалтував на батьковому ранчо гарненьких молоденьких служниць, приходив сюди, щоб спостерігати за тим, як роздягається найвродливіша дівчина в Південному Техасі. Що він робив із собою під час цього, ти, я гадаю, зрозумієш і так.
— Ти, напевно, від матері чула цю історію?
Марія, нічого не відповідаючи, просто веде далі:
— Товстун побіг до свого татуся — поскаржитися, що така красуня скоро вийде заміж за якогось там вошивого мексиканця. І вони вирішили влаштувати засідку.
Американці взяли спеціальні рушниці, з яких можна влучити в ціль із дуже далекої відстані, та зачаїлися, чекаючи слушного моменту. Тож юнак-вакуеро був убитий пострілом у спину. А ті двоє до кінця своїх днів розповідали всім про те, як влучно вони вистрелили тоді в злодія-мексиканця.
Ось тільки до трупа юнака їм спочатку не вдалося наблизитися — білий мустанг мало не повбивав їх копитами. Та вони знову вистрелили зі своїх рушниць. А вже мертвому вакуеро відтяли голову.
Коли красуня дізналася, що її коханий уже не повернеться до неї, вона застрелилася з батькового пістолета. Однак Господь зробив так, щоб трагічна загибель не розлучила цих прекрасних і благородних створінь. Тому щоразу, як місяць уповні, привид юнака-вакуеро з’являється перед людські очі. Він, тримаючи свою відрубану голову в руках, скаче цілісіньку ніч верхи на привиді білого мустанга, сподіваючись на те, що колись-таки знайде примару своєї судженої.
— Здається, ти дещо перекрутила в цій історії, — зауважую я.
— І що ж саме?
— Ось послухай, як цю давню казку розповідають у нас.
Колись давно люди стали помічати вороного, а не білого, дикого жеребця, на спині в якого сидів загадковий вершник-привид. Мустанги, варто їм було тільки вгледіти цю почвару, кидалися врозтіч. І тому люди завжди знали заздалегідь про кожну появу страхітливого вороного коня: перед цим-бо, наче торнадо, обов'язково проносився прерією тупіт незліченних кінських копит.
Мало хто бодай раз бачив зблизька того жеребця. Але кожен із цих нечисленних очевидців стверджував, що кінь — начебто звичайний собі мустанг, а вершник — спокійнісінько їздить на ньому, приторочивши свою голову, разом із сомбреро, до сідла. Ковбої роками намагалися застрелити примару-вершника, однак усе було марно — кулі влучали в нього, проте він залишався сидіти на коні прямо, як і завжди.
Нарешті трапилися ковбої, що придумали, як розгадати цю загадку: зачаївшись біля того місця, куди вороний мустанг приходив на водопій, вони застрелили його.
Загадковий вершник виявився трупом, що вже давно висох. Його невідомо хто прив'язав до коня мотузками із сиром'ятної шкіри, а голову — приторочив до сідла. Кілька місяців знадобилося ковбоям, щоб з'ясувати, кому ж належало це тіло. І нарешті загадку було остаточно розгадано: то був труп молодого мексиканця Відаля — горезвісного бабія та конокрада.
Імена людей, які його вбили, відомі кожному техасцю — це були прославлені в легендах Біґфут Воллес і Ґрід Тейлор. Згідно з численними історіями, описаними в книжках, ці двоє страшенно любили всілякі жарти й розіграші. Тож, убивши Відаля, вони, як завжди, вирішили пожартувати з людей: упіймавши дикого жеребця, прив'язали до нього труп мексиканця — тулуб окремо від голови. А тоді відпустили коня, і він майже десять років носив на собі мертвого вершника, лякаючи цією жахливою загадкою всіх місцевих жителів.
— Звісно ж, твій варіант — правдивий… — протягує жінка.
— Це давня, усім відома історія.
— Щоправда, багато в ній переконливих подробиць. Маємо, по-перше, мертвого мексиканця, який виявляється злодієм, як і всі мертві мексиканці. По-друге, двох легендарних техасців, які, убивши людину, вирішують зітнути їй голову задля розваги. Ну, і по-третє, просто позбавити тіло мексиканця голови для них виявляється недостатньо веселою забавкою, тож вони прив’язують його до спини мустанга.
— Кхм…
— І, нарешті, останнє: коли ковбої-американці вирішують розгадати загадку вороного жеребця, вони, замість того щоб підстерегти й заарканити його або ж викопати й замаскувати яму на його улюбленій стежці, стріляють у нього. Ще б пак, це ж був найлегший варіант розв’язання задачі!
— Тому я й не дуже полюбляю розповідати історії.
— Принаймні я дізналася щось нове.
— Наші діти почують саме твій варіант.
— Ні, вони почують правду…
Вона цілує мене в чоло й лагідно куйовдить моє волосся, неначе пестить дитину.
Розділ 49
Ілай Мак-Каллоу
1864 рік
На початку року відбулися деякі перестановки в керівництві, тож більшість НБП відправили воювати на Схід. Щодо мене, служити в прикордонному полку означало вбивати команчів, чого я аж ніяк не хотів робити (та й Мак-Корд мені не подобався). Тож мене вирішили «покарати», відправивши до Індіанських територій. Я лишень подумав, що «блідолиці» можуть і надалі вважати індіанців істотами, з якими гидко мати справу (мовляв, нижчими за них є хіба що негри). Натомість я розцінював перспективу воювати разом із червоношкірими як можливість певний час пожити повноцінним життям. І мої очікування, мушу сказати, справдилися.
На той час було п'ять «цивілізованих індіанських племен». Два з них — кріки й семіноли — воювали на боці Союзу; що ж до черокі, чікасів та чоктів, ці племена підтримували конфедератів. Індіанцями черокі командував бригадний генерал Стенд Вейті, який і сам був черокі; чоктів вів Тенді Вокер. Мені тимчасово дали звання полковника й поставили командувати батальйоном голодранців-черокі. Думка керівництва армії щодо них була приблизно такою: користі з них — як із цапа молока. Ще б пак: армійські мундири й чоботи їм —
