Син - Філіп Майєр
Звісно ж, «Маґнолія Ойл» уже націлилася на ділянки землі, розміщені просто біля нашого будинку — це ж дуже близько до батькової «першої ластівки» (першої й найпродуктивнішої з-поміж усіх). Але я сказав, що цього не буде, і край.
Сьогодні ми із Салліваном проїжджали повз ділянку біля нашої славнозвісної вишки (півмилі суцільної чорної багнюки, яка жахливо тхне). Він поскаржився, що, по-перше, ця нафта вже дістала його до живих печінок, а по-друге, через неї він може ще й роботу втратити.
— Я взагалі радий такій удачі, — мовив він. — Але ж у нашому містечку тепер і склянки води задарма не вип'єш.
— Принаймні ми нині маємо достатньо грошей, щоб розчистити на наших пасовиськах чагарники та поставити міцні паркани.
— Який сенс у тому, щоб розчищати чагарники, коли на пасовиськах розлилася оця погань, та ще й від цього клятого гуркоту нікуди не сховаєшся? Не кажучи вже про те, що ці пияки — чорти б їх позабирали! — воріт ніколи не зачиняють.
Ми й далі, думаючи кожен про своє, розглядали смердюче болото з нафти й грязюки.
— Як гадаєте, він продасть худобу? — заговорив нарешті Салліван.
— Я не дозволю йому цього зробити.
— Саме це я й казав усім нашим робітникам. Ваш батько завжди був байдужим до худоби, але ви… ви не такий, щоб отак просто йому дозволити її продати.
Знову — мовчання. Я думаю, що Салліван жодного разу не висловлювався несхвально про полковникові вчинки, а я ж знаю його вже тридцять років.
— Нині ми маємо вдвічі більше худоби, ніж два роки тому, — сказав я. — А отже, і роботи в нас буде вдвічі більше.
Згадавши, через що нам, власне, привалило стільки худоби, я мимоволі здригнувся; мною знову заволоділи думки про Марію.
— Але ж на худобі ніколи не заробиш стільки, скільки на оцій гидоті, — говорив тим часом Салліван. — Саме через це всі й непокояться.
— Скажи, щоб ні про що не хвилювалися… А ти не чув, бува, про цю дівчину з родини Ґарсія?
Мій співрозмовник дуже довго мовчав — мабуть, ретельно добирав слова для відповіді. Ми вже поїхали далі, коли він нарешті мовив:
— Гадаю, про неї чули щонайменше всі мешканці наших трьох округів.
— Дуже складна ситуація…
— Це ви ще м’яко висловилися.
— А якої ти думки про мою дружину?
— Може, їй раптом у макітру кінь копитом утрапить… або ж блискавка з ясного неба.
— Згоден, фортуна не любить мене аж так.
— Еге ж. Якщо когось і приб’є блискавкою, то це вас.
4 серпня 1917 року
Сьогодні ми з Марією вперше їдемо разом до Мак-Каллоу-Спрінґс, ні від кого не ховаючись. Спочатку, щоправда, вона тримається на певній відстані від мене, ніби якась служниця, — та ось я беру її за руку. В «Амальчітас» ми замовляємо добрячий обід і коктейль «Карта Бланка»; потім — ще довго блукаємо вулицями, хміліючи лише від близькості наших тіл. Не пригадую, щоб коли-небудь у своєму житті почувався краще. Але й не можу не думати про те, що ми в такий спосіб наче намагаємося звести твердиню, щоб захиститися від величезної руйнівної хвилі, яка насувається просто на нас. Неначе наше кохання спроможне її зупинити… Сміх, та й годі.
Після вечері ми йдемо до бібліотеки. Марія сідає на диван, а я — лягаю, поклавши голову їй на коліна.
— А чому ти так і не вийшла заміж?
Вона лише знизує плечима.
— Я справді хочу це знати.
— До тебе я спала з чоловіками, якщо ти про це.
Ні, не про це. До того ж мені боляче вже від цієї думки. Та я допитуюся далі.
— Я ніколи не поєднаю свою долю з людиною, яка не поважає мене. Навіть смерть була б кращою за таке життя.
— Невже тобі не зустрівся бодай один чоловік, який би тебе поважав?
— Мені, певно, слід було б самій чоловіком народитися.
Я злегка щипаю її за стегно.
— Вони чомусь думають, — удруге знизує вона плечима, — що дружина повинна обожнювати свого чоловіка незалежно від того, ким він є, а ще — або прати його смердючий одяг, або ж стояти над душею в служниці, яка це робить. І мексиканці в цьому сенсі найгірші з-поміж усіх. Адже мексиканець, якщо приведе тебе до вишуканого номера в готелі або ж запросить на прогулянку якоюсь мальовничою місциною, обов’язково поводитиметься так, ніби він власноруч створив цю красу. І йому якоюсь мірою справді в це віриться.
— Ну, це просто хвастощі…
— Та ні, він дійсно в це вірить. Ось чому я, власне, і не вийшла заміж. І не збираюся цього робити.
Я жалібно дивлюся їй у вічі.
Жінка ніжно цілує мене.
— Звичайно ж, для тебе я зробила б виняток.
Перевернувшись на бік, лягаю щокою їй на коліна та обіймаю за стан. Але вона раптом завмирає, наче забувши про те, що я поруч. Її погляд спрямований кудись удалину, немовби вона бачить за темним вікном щось таке, чого не бачу я. І ось нарешті чую її замріяний голос:
— Є ще одна історія…
Сталося це тут — у Південному Техасі. Жив собі молодий вакуеро — бідняк із бідняків, зате красень із красенів. І покохав він якось доньку одного багатого чоловіка, який розводив худобу.
Ця юна дівчина сяяла такою вродою, що аж боляче було дивитися. Ні на цьому, ні на тому березі річки не було такого синка заможного власника ранчо, який не намагався б залицятися до неї. Та вона, із серцем невинної дитини, мріяла тільки про одне — помчати неозорою прерією верхи на жеребцеві незвичайної краси, якого вона одного разу побачила в табуні мустангів. Цей чудовий, високий (мабуть, шістнадцять долонь) кінь білосніжної масті був дивовижним поєднанням витривалості строкатого поні й швидкості чистокровного скакуна. Ним, як і красунею-дівчиною, мріяв заволодіти кожен чоловік, який бачив його на власні очі або чув розповіді про нього. Та нікому ще не вдавалося й близько підійти до цього дивовижного мустанга.
Довідавшись про заповітне бажання своєї коханої, юнак-вакуеро вирішив здійснити його. Кілька місяців він, вистежуючи красеня-мустанга за слідами, вивчав його звички. Одного разу він іще з ночі прийшов на те місце, куди кінь удосвіта приходив на водопій. Зачаївшись, юнак дочекався слушного моменту й заарканив цю чудову тварину. Якими тільки ласощами вакуеро не частував