Син - Філіп Майєр

У грудях закипає лють; ні, не можна так сильно гніватися через ту вечірку (вона ж не якась там психопатка). Краще просто розслабитися, милуючись красою теплого, погожого ранку: у небі світить яскраве сонечко, а в саду — крихітні колібрі пурхають над квітками магонії, що так приємно пахнуть ваніллю. Хоча… який сенс заспокоювати себе, ховаючись від безжальної правди? А вона, правда ця, у тому, що всі навколо неї тільки про те й мріють, щоб вона швидше дуба врізала… Може, їй варто-таки було ще раз вийти заміж? Е, ні, це було б, найпевніше, безглуздям. Вона ж мала другого чоловіка — Теда (він, як і Генк, давно вже в могилі), однак, попри це, не жила нормальним життям.

«Ти ж про пігулки мало не забула, — промайнуло в голові. — Треба ще знайти, чим їх запити…»

Ну ось, проковтнула сяк-так. І коли ця Долорес нарешті прийде? Треба їй сказати, мовляв, я на тебе не серджуся, але хочу, щоб ти питала дозволу, перш ніж улаштовувати вечірки… Поглядом пробігши старі килими на дерев'яній підлозі, переводить очі на стіну, мимоволі зупиняючи їх на осяяних сонцем портретах батька, діда й прадіда. Звісно ж, поряд із ними повинен висіти ще один портрет — портрет людини, яка вела справи цього ранчо довше, ніж її батько й дід, разом узяті. Але ж не їй самій туди його чіпляти! А чи взагалі хтось колись це зробить? Мабуть, ні — просто нікому. Однак, попри все, треба сподіватися, що тут колись житиме її онук, радіючи, що саме йому випало керувати цим ранчо.

Нарешті почувся звук вхідних дверей, що відчинилися й зачинилися знову. Це була, звісно, Долорес — як завжди, тоненька й низенька (на відміну від більшості жінок із її оточення). Доки вона йшла через усю кімнату, щоб привітатися з Джинні, та помітила в її руці новісіньку білосніжну сумочку.

— Доброго ранку, місіс Мак-Каллоу! — усміхнулася мексиканка.

— Доброго. Ну, як, весело було на вечірці?

Долорес відвела від неї погляд, очевидно щось обдумуючи.

— Вечірка? — мовила нарешті економка. — Та ні, це просто знайомі зайшли в гості. Я їх не чекала, але… так вийшло.

Он як вона добре підготувалася… І як тут не гніватися?

— Наступного разу спитаєш дозволу в мене. Чи може, ти забула, що господиня цього дому я?

Мексиканка досі не підводила очей, і Джинні раптом стало зовсім кепсько. Як це воно, доживши до старості, отак стояти й вислуховувати лайку? Ні, усе-таки треба підійти до давньої подруги, обійняти її й сказати, що все це дрібниці, про які навіть згадувати не варто.

— Треба навести лад у вашій кімнаті, — удавши, що не зрозуміла її намірів, мовила економка.

Джинні завмерла на місці, проводжаючи поглядом Долорес, яка гордо підіймалася сходами на другий поверх, наче не їй належало вибачатися перед господинею дому, а навпаки.

Ну, ось, дожилася… Ця мексиканка більше й не намагається приховати того, що вони обидві, узагалі, уже давно розуміють. А саме — що їй, Долорес, більше не потрібна жодна Джинн Енн Мак-Каллоу. Серед своїх ця тендітна жіночка має заслужену повагу як мати й бабуся великої, усіма шанованої родини. Сусіди так і увивалися біля неї: то забігали чогось позичити, то приїжджали зі своїми родинами в гості на вихідні чи свята.

Якби вони з нею жили за давніх часів, Джинні стала б щасливою господинею дому, де тупотіли б у всіх кімнатах і коридорах невгамовні міцненькі ніжки її численних діточок. Будинок безперестанку наповнювали б веселощі з нагоди їхніх днів народження, а відтак — ще й випускних вечорів, заручин, весіль… А Долорес? Її діти, якщо не всі, то більшість із них, повмирали б іще малими від недоїдання чи дизентерії. Доньок, які дожили б до заміжжя, вона ховала б через запальний характер їхніх ревнивих чоловіків (про це колись у газетах тільки й писали: мовляв, пеон прокинувся, а поряд лежить мертва дружина, якій він сам і перерізав учора горлянку). Але тепер… тепер…

Як яскраво сяють лагідні сонячні промені! Так, скоро настане літо, і вони стануть безжальними, згубними для всього живого. Але нині — он яка краса навколо: куди не глянеш — буяє розкішна зелень, цвітуть барвисті квіти. Чи до снаги їй буде пережити їх? Ні, адже вона зів’яне, засохне навіть раніше, ніж вони (їй наче хтось чітко та ясно каже про це просто у вухо). Які ж у неї потворні, зморшкуваті руки! Що це? У темному кутку щось ворушиться… Холодно. Чому їй так холодно?

Коли загинув Генк, вона ще довго почувалася такою спустошеною, що не заперечувала б, якби ота фізіономія, яка витріщалася на неї з-за дзеркального скла, узяла та й запропастилася кудись. Якби вона лишень могла стерти її з поверхні дзеркала, мов плямку мушиного посліду… Та нафтовики — друзі й колеги Генка — просто не давали їй надовго занурюватися в розпач самотності. Адже це були люди, які краще за інших знали, що таке страждання і як це боляче — утрачати близьких; майже всі вони були дітьми чи внуками голозадих шукачів щастя, які животіли в халупах, схожих скоріше на картонні коробки, ніж на людське житло. Тож протягом кількох тижнів після смерті Генка вони ні на мить не полишали її саму: вийдеш зі спальні — а в будинку й плюнути ніде. У кухні — п’ятеро сидять, у вітальні — ще десятеро; захочеш знайти вільну гостьову кімнату — дулю тобі з маком; служниці (деяких вона взагалі вперше в житті бачить) метушаться, готуючи й розносячи їжу; чиїсь діти вранці йдуть до школи, а в обід — повертаються до її дому. Хай би як їй хотілося хоч трошки побути в тиші й спокої, тими днями вона не мала такої можливості.

Так, техасці завжди були жорстокими й безжальними: люто ненавиділи негрів і мексиканців, могли вколошкати президента, який чимось їм не сподобався… але її, Джинні, вони не полишили саму. Ці чоловіки, яких вона ледь знала, оточили її увагою й турботою, наче були її дядьками чи небожами. Вони покинули свої офіси, де вже накопичилися, певно, неукладені угоди на тисячі й тисячі доларів, щоб лишень бути поряд із нею. Неодноразово їй доводилося, угледівши ранком якогось сердегу, який заснув, скулившись, на дивані в її вітальні, телефонувати його особистому водієві, щоб той