Піти й не повернутися - Василь Биков

У дворі, проте, не було нікого, на хвилину він притаївся за вуглом хлівця, прислухався до приглушеного гомону в хаті. Водночас чути було кілька чоловічих голосів, зрідка лунав жіночий сміх, але про що йшла мова, зрозуміти не можна було. Зачекавши хвилину, Антон обережно перебіг біля паркана й притулився спиною до шершавих колод хати.

Крізь відталу шибку на землю падала розпливчата пляма світла, в якій осідали сніжинки, що білими метеликами летіли з темряви. Голоси за стіною стали гучнішими, він уже вловив кілька уривків фраз (до когось зверталися, називаючи його «пан Юзик», і знову заграла гармошка. Раптом світло у вікні потемніло, майже зникло, на снігу під вікном лишилася тільки коса його смуга, котра то ширшала трохи, то зовсім зникала. Антон зробив крок од стіни й обережно зазирнув у вікно.

За рамою на підвіконні тьмяно поблискувало скло, певно, порожні пляшки, поруч стояли миски із закускою, за ними чорніли чиїсь широкі чоловічі плечі. Ці плечі раптом хитнулися, подалися вбік, й у вікні, затуливши світло, з'явився на підвіконні лікоть. Антон мимоволі відсахнувся від цього близького руху за склом, побачивши в останній момент щось знайоме на рукаві… Знову зазирнувши із-за лиштви, він тихо про себе вилаявся — на темному рукаві чумарки біліла знайома поліцейська пов’язка.

Антон прихилився до колод стіни, подивився за вугол. Заходити в цей двір не було вже сенсу, зважаючи на все, там пиячили поліцаї або хтось причетний до поліцаїв, що теж не краще. Потрібно було шукати інше місце.

По своїх уже ледве помітних у снігу слідах він швидко перейшов за хлівець і під стихлі звуки гармошки попростував до недалеких верб. І раптом він чітко пригадав, що колись уже бачив ці похилі верби і ставок, мабуть, у вересні вони проїжджали тут із Кузнецовим, Антон ще хотів напоїти коня в ставку, але Кузнецов поспішав і не дозволив спинитися. Щоправда, він не знав, як називається село, та зараз уже й так зорієнтувався й пригадав, що недалеко був ліс, а навскоси від нього струмок і далі хутір, до якого вела з села обсаджена берізками накочена польова доріжка.

Зоська стояла біля крайньої верби, й Антон не відразу побачив її, та ось вона нетерпляче рушила до нього, і він мовчки махнув рукою, повертаючи до греблі у снігову імлу поля. Цього разу він ішов рішуче й швидко, не чекаючи Зоську, бо вже знав, куди треба йти, і йому хотілося скоріше опинитися під дахом. До того ж хотілося їсти. Запах смаженої їжі та ці поліційні гульбища в хаті не на жарт розпалили його апетит.

І справді, він швидко натрапив у полі на рядок молодих берізок, що рівненько вишикувалися уздовж засніженої дороги, й упевнено повернув ліворуч, назустріч вітру. Зараз уже не мало значення, де йти — полем чи по дорозі, і він попростував уздовж ледве помітних у сніговиці насаджень. Зоська намагалася не відставати і, опустивши голову, де ходою, а де і бігцем, насилу встигала за ним.

Як він і сподівався, з потемків спершу з'явилися дві величезні липи в городі, потім темні будівлі хутора — хата, клуня, кілька хлівців біля хати. Цей хутірець, як пам'ятав з осені Антон, не вважався заможним, та й хата мала досить бідацький вигляд — вросла в землю п'ятистінка з низенькими квадратами вікон. Тоді длубався тут дід із кількома немолодими жінками, чоловіків того разу, коли вони заїжджали сюдиг не було видно, й вони ні про що не питали в бідолашного, зі скуйовдженою бородою старого, бо не думали коли-небудь появитися тут знову.

Проте Антон з'явився. Скособочені ворота в огорожі були зачинені й чимось зав'язані зсередини, Антон, не спробувавши розчинити їх, перестрибнув через верхню ворину огорожі, допоміг перелізти й Зосьці. Тут він майже не боявся нікого: на цьому богом забутому хуторі навряд щоб хтось міг бути сторонній. Добре, коли взагалі хтось буде. Зрештою, це тепер не мало значення, їм треба перш за все сховатися од вітру й трохи перепочити від цього нічного сніговію.

Приземиста хата під величезною шапкою даху з дровітнею коло хлівця зустріла їх глухою тишею і безлюддям, з вікон ніде не пробивалося ні плямки світла, можна було подумати, що хутір давно покинутий і ніде нікого немає. Проте Антон внутрішньо відчував ознаки життя, хтось там є, хоча й не видавав нічим своєї присутності. Так тихо й непомітно живуть і доживають на світі старі — самі в собі, тихо, малопомітно для стороннього ока.

Зоська слід у слід ступала позаду, Антон мовчки зійшов на кам'яні приступки ганку й штовхнув двері в сіни. Двері, як він і сподівався, легко розчинилися, простягнувши руки, він пройшов темні сіни і незабаром намацав двері в хату. Відчинивши їх, одразу переступив високий поріг та й зупинився у білій хмарі холоду, що впустив знадвору.

З сутіні, трохи підсвіченої свічкою, до нього обернулося кілька жіночих облич. Жінки в темному одязі, їхні руки, що були складені на грудях, раптом завмерли, обірвалася на півслові й молитовна фраза, яку тихо вимовляли жінки. Антон перевів погляд нижче і зі страхом чи з огидою зиркнув на жовте, зморщене обличчя в домовині, забувши зачинити двері й уже чітко розуміючи, що з'явився сюди недоречно.

— Та-ак. Гаразд, — пробурмотів Антон, ступаючи знову до дверей, звідки входила до хати Зоська.

Ледь освітлені знизу миготливим вогником свічки, жалобні обличчя жінок знову обернулися до небіжчиці, з тихим наспівом зазвучали незнайомі слова католицької молитви, й Антон відчув, що слід затриматися тут хоча б на одну хвилину. Вологою рукою він стяг із голови мокру від снігу шапку: мовчав. Зоська великими очима нишком втупилася в небіжчицю. Мабуть, слід було сказати щось з нагоди такого випадку, але він не міг придумати, що можна сказати, і все позирав то на свічку, то на мертве обличчя і думав. Мабуть, цю його розгубленість жінки зрозуміли по-своєму