Піти й не повернутися - Василь Биков

новина якоюсь мірою стосувалася і її — може, вбитий переправлявся на той бік коло цього самого Острівця, та й убили його десь у тій місцевості, де і їй доведеться побувати. Розмова, про кулю в живіт завжди викликала в Зоськи неприємне відчуття. Більше за все вона боялася саме кулі в живіт, хоча й розуміла, що отримати кулю в голову чи в груди, мабуть, не краще.

Петраков, орудуючи саморобним шилом і дратвою, старанно лагодив чобіт, весь час хрипло покашлював, і Зоська, дивлячись на його товсто пов'язану якоюсь суконкою шию, запитала:

— У вас горло болить, еге?

— Та болить, — сказав той, не припиняючи своєї роботи. — Застудив і ось… Видно, докашляю цю зиму.

— Ну чому ви так! — здивувалася Зоська, відчувши в його голосі сумні нотки.

Петраков лише махнув рукою.

— А, все одно… Ніж отаке життя…

Антон нетерпляче різко встав із лавки і, пригнувши голову під низькою стелею, глянув крізь нещільно причинені двері, з яких дуло, несло холодом.

— Ну де ж твій Бормотухін? Чи, може, ти перевезеш?

— Бормотухін перевезе. Він тепер перевізник.

Антону тут явно не сиділося, та й Зоська ледве трималася в цій прогірклій од диму землянці. Зараз її, щоправда, розчулив спокутливий вигляд Петракова, і їй стало шкода хворого чоловіка.

— То, може, ліків треба якихось? Може, вам мед допоміг би? — сказала вона, охололими руками погладжуючи зігріте біля пічки коліно.

— Які ліки! Мені вже ніщо не допоможе, доведеться того… Сухоти у мене, — просто повідомив Петраков і змовк, намацуючи глибоко засунутою в халяву рукою кінець дратви.

Зоська збентежилася. Вона не знала, що в таких випадках можна сказати людині, чим утішити її. Та й чи треба втішати взагалі?

Собачка, що був десь зник, радісно заскімлив по той бік дверей. Антон глянув у вікно й відступився. Двері широко розчинилися, і в них з'явився дуже змерзлий хлопчик з худенькою шиєю і в якійсь неохайно застебнутій на грудях одежині. На його голові була надмірно насунута на вуха сіра поношена кепка з гудзиком зверху.

— Сигнал давали, дядьку Миколай?

— Давав, аякже. От перевезти, — показав поглядом на гостей Петраков, і Зоська догадалася, що нарешті прийшов Бормотухін. А вона думала, що це буде чорний дядько з бородою. Хлопець зайшов у землянку і причинив за собою двері, за якими тоненько вищала собачка.

— Околів. Такий вітер почався…

— «Сало» все пре? — запитав Петраков.

— Ще дужче. Така крига — ого!

— Стане Німан, — вирішив Петраков. — Гірша справа буде.

— А нам гірше не буде, — сказав Бормотухін.

Він присів перед грубкою, протяг до вогню скоцюрблені від холоду руки, і Зоська подумала: як же він їх переправить у такий льодохід? А раптом об човен удариться крижина, і вона опиниться у воді. А Німан — не болотна річка, звідти не так просто вибратися на берег. Вона страшенно схвильована позирала на Петракова і хлопця, а ті наче й не думали про це. Бормотухін, все ще тримаючи біля вогню задубілі руки, повернув до неї гостреньке, з посинілим носом, обличчя і, здалось, навіть підморгнув.

— На зв'язок? У розвідку?

— Бормотухін! — зморено і строго прикрикнув Петраков. — Тобі навіщо? За чим треба, за тим і йдуть.

— А! — розчаровано видихнув хлопець. — Наче не відомо, чого за Німан ходять. Аби поверталися.

— Якось постараємося, — сказала Зоська.

— О-о! Так усі кажуть. Тільки не всі повертаються. В неділю перевозив шістьох, двічі човна ганяв. А вчора вертаються троє. І то один неживий. Застрелений.

— Бормотухін! — Знову спинив його Петраков. — Помовчи краще.

— Та я — будь ласка, — з готовністю погодився хлопчина і підвівся. — Ну то, може, ходімо Щільніше загорнувши на грудях свої одягнені один на один піджачки, він тугіше підперезався брезентовим, од військових штанів, пояском і ногою штовхнув легкі двері. Вони один за одним вийшли на вузеньку приступку біля порога. Зоська, оглянувшись, сказала Петракову:

— Як-небудь поправляйтеся, дядечку.

— Та спасибі, — без особливої вдячності озвався Петраков.

Після димного тепла землянки надворі їх одразу ж охопив холод, дмухнув із річки пронизливий вітер, Зоська дрібно здригнулася. Та Бормотухін уже біг по стежці до берега, і вони рушили слідом. Зоська вся внутрішньо стиснулася, позираючи на льодовий кригоплав по річці, через яку їм треба переправлятися.

Бормотухін тим часом, хрускотливо шурхаючи, обламав тонкий льодяний закрайок коло берега, зіпхнув із мілини плоскодонку і притримав її за дерев'яний ніс.

— Залазьте.

Антон легко і впевнено стрибнув через борт, подав руку Зосьці, й та зі страхом неспритно влізла у човен, на дні якого хлюпала вода і плавали прозорі шматочки льоду.

— Проходьте далі. Один на корму, другий на середину. І сідайте, сідайте! Стояти не можна! — звично розпоряджався Бормотухін. Тремтячи від холоду і страху, Зоська опустилася на мокру поперечку, Антон присів на корму. Бормотухін напружився, відштовхнув човен од берега і в останній момент спритно стрибнув у нього й сам.

Зоська ледь жива сиділа на поперечині, з усієї сили тримаючись руками за мокрі борти човна, який загрозливо заколихався, вдарився носом об кригу, але не пірнув і навіть не зачерпнув