Піти й не повернутися - Василь Биков
— Слухай, повертайся назад. Тут уже я сама пройду, — сказала вона, ідучи позаду, й Антон круто оглянувся.
— Чому? Я проведу.
— Що, до самого Німану?
— Там буде видно, — непевно відповів Антон, і вона не стала перечити — відчула, що він її не послухає. Вона розуміла, які неприємності загрожували їм обом через його впертість, але перечити йому не могла. А може, й не хотіла навіть.
— Там приїхали за сосною. На підвалину, — кивнув він головою, трохи стримуючи свою ходу. — Приймачок один із дівкою. Війна війною, а вони будуються.
— Та хіба мало таких. Думають, відсидяться, перечекають. Хай за них інші воюють, — злісно сказала Зоська, й Антон шанобливо подивився на неї.
— Це так, — погодився він. — Але всім жити хочеться.
Жити хочеться всім, подумала вона, та, мабуть, справа не в цьому. Хіба не хочеться жити тим, хто гине зі зброєю в руках, кого арештовують і знищують за зв'язок із партизанами, нарешті, тим нещасним, ні в чому не винним, яких знищують лише за їхнє походження? Хіба не хотів жити її шурин Леонід Михайлович, викладач математики у містечковій школі, чоловік невинний і безвідмовний, засмиканий своєю владною жінкою, рідною сестрою Зоськи. Колись здавалося Зосьці, яка недолюблювала шурина за цю його безхребетність, що він легко проживе при будь-якій владі, стерпить усе, нікому не поскаржиться і навіть ні на кого не образиться. Але не вдалося прожити Леоніду Михайловичу навіть першу воєнну зиму — у березні його заарештувало гестапо.
Зоська досі не могла собі уявити, чим завинив перед німцями Леонід Михайлович і за що вони його розстріляли. Та, мабуть, щось було, інакше б він так не прощався з дружиною, дітьми і Зоською під час арешту, прощався назавжди, зі спокійним усвідомленням неминучості кари і своєї лихої долі.
Тим часом вузька лісова доріжка вивела їх на широку просіку з лінією зв'язку, яка під гострим кутом перетинала їм дорогу. Там ще здалеку були помітні якісь сліди від полоззя чи коліс, на узбіччі хтось недавно пройшов, залишивши неглибокі ямки в снігу. Антон тільки вийшов із-за придорожних дерев і зразу ж повернув назад.
— Давай узбіччям. Ну її, цю дорогу…
Вони зійшли в ліс, пробралися крізь колючу гущавину молодого сосняка і пішли лісом поодаль від битого шляху, однак, не випускаючи його з поля зору. На шляху було порожньо. Продратися крізь гущавину сосняка коштувало немалих зусиль, купиняста лісова земля з пнями, жорсткою папороттю і гілляками не давала змоги швидко просуватися і Зоська подумала: може, варто було б ризикнути й піти шляхом. Справді, вона уже добре стомилася тут і ледве встигала за Антоном, широкі плечі якого мелькали у заростях. Зоська хотіла було покликати його, та передумала: добре їй із документом і перепусткою, а як бути йому на випадок зустрічі з поліцаями або німцями? Один його наган може занапастити все… І вона мовчки і терпляче пробиралася по його сліду в неймовірно колючій хвойній гущавині, з якої вони вилізли на моховиту низинку, що заросла старим похмурим ялинником. Тут було тихо, темно й дикувато, як у склепі. Шумно дихаючи, Зоська раптом побачила, як Антон завмер попереду між двома покритими мохом ялинами, й вона затамувала подих: з боку дороги чувся приглушений гул моторів, він наближався, з ним разом долинули голоси, чоловічий сміх. Антон застережливо підняв руку.
— Чуєш, німці…
У Зоськи обмерло серпе, вона прислухалася — гул недовго тривав за ялинником і помалу стихав, віддалявся. Схоже було на те, що там справді проїхали німці, й вона подумала: добре, що Антон зійшов з дороги. Так краще, хоч і важко. Мабуть, дороги тепер не для них.
Потім вони наче все-таки згубили битий шлях, тому що за годину ходи лісом з того боку не долинав жоден звук, зникли й усі інші відзвуки дороги. Антон трохи сповільнив крок, і Зоська стала трохи легше дихати. Вона вже втратила всяке уявлення про цю місцевість, зовсім не орієнтувалася в дикому незнайомому лісі й надіялася тільки на Антона, який, мабуть, знав, куди вів її. Вони перейшли дільницю зі штабелем підготовлених соснових дров, перелізли широкий крутий рів, з надмірно крутого схилу якого Зоська з'їхала на спині, а потім ледве видряпалася на другий не менш стрімкий бік. Рукави сачка, коліна і спідничка, викачані в снігу, знову промокли наскрізь. За ровом великий ліс закінчився, почалося дрібнолісся, подув вітер, в якому так само гасали не густо сніжинки. Небо недобре хмурилося, стало холодно, якісь невловимі ознаки свідчили, що близько річка: рельєф має помітний схил униз. І ось попереду, між двох сосон, що привільно розкинулися на схилі, засірів пустий притуманений снігопадом простір. Води ще не було видно, а ліс закінчився, й Зоська зрозуміла: вони підійшли до річки. «Молодчина, правильно. Не заблудився», — задоволено подумала вона про Антона і бігом догнала його.
— Ну от, будь ласка! Вийшли! — махнув рукою на розлоге внизу річище.
Вони повільно обійшли молоді сосонки й спинилися над обривом. Унизу, коло їх ніг, могутньо гнав холодні хвилі Німан.
Кілька разів у дитинстві Зоська бачила цю річку, але кожного разу влітку, вона не справляла на неї великого враження — обміліла, з піщаними залисинами берегів, вона здавалася тоді неширокою, спокійною, районного масштабу річечкою. Тепер же вигляд її змінився настільки, що не впізнати, немов це була інша річка, так вона розлилася в ширину, а в стрімкій могутній течії несла в собі
