Піти й не повернутися - Василь Биков

Піднявши високо брови, Зоська стояла й нестямно дивилася в його засмучене від переживання обличчя, і суть його слів не одразу доходила до її свідомості. У самоволці? Чому в самоволці? Чому вона пішла і він не витримав? Та ось почала розуміти дещо, і плутане почуття співчування й переляку охопило її.

— Що ж ти наробив?

— От наробив, — розвів руками він. — Тепер пізно переробляти.

— Ні, треба тобі повернутися! — похопилася вона. — Що ти! Тобі ж за таке діло…

— А тобі? — з якоюсь незрозумілою переконливістю перебив її Антон. — Ти ж у першому селі влипнеш. Пропадеш ні за що.

— Чому? — ще більше здивувалася Зоська.

— Чому? Тобі розтлумачити чому? Що ти вмієш? Перебратися через річечку ти вмієш? Обманути поліцая умієш? На документ свій сподіваєшся? Так перший же бобик усе одразу добере. Ану дай той аусвайс!

Неспроможна перебороти свою розгубленість, вона засунула руку в пазуху і дістала із спеціально пришитої кишені в сачку поламану книжечку аусвайса.

— Ну от! — одразу розчаровано мовив Антон. — Хто так документи носить? Хіба сільські дівки так аусвайси свої ховають? Треба загорнути в папір та зав'язати у льняну ганчірочку. Та заховати під сьомий одяг. А в тебе — все напоготові.

— Тепер фотографія, — сказав він і стих, розглядаючи знімок на документі. — Ну, звичайно ж, одразу видно: паспорт однієї людини, а фото іншої. Старе фото з чужого документа. Та й печатка… Ну хто ж так печатки ставить! — обурився він. — Руки б тому поламати. Дивись, навіть літери не збігаються.

Вона глянула на розгорнуту в його руках книжечку — справді, літери на фотографії явно відрізняються від тих, що стояли на сторінці аусвайса і були якісь криві, ніби розповзлися од вологи. Хоча вчора вона не намочила аусвайса.

— Ну, бачиш? Як за тебе не боятися?

Справді, він у чомусь має рацію, її підготували не дуже ретельно, і вона надто легко може влипнути. Але як і чим виправдається він? Ціла ніч відсутності в таборі не лишиться там без уваги, як тоді він пояснить цю свою відлучку. Тривогою за Зоею Норейко? Але чи не буде це дивно і смішно? І хто цьому повірить Збентежена несподіваним відкриттям, Зоська прихилилася спиною до вільшини і стояла, неспроможна придумати щонебудь. Вона тільки безтямно дивилася на свій злощасний аусвайс із невдалим знімком, відірваним від її довоєнного студентського квитка.

— Так що ж нам робити Антон трохи притоптав чобітьми чорну полеглу папороть і нетерпляче ворухнув під кожушком плечима.

— Підемо разом. Либонь, я тобі не перешкоджуватиму.

— Ти мені не перешкодиш, навпаки, — запевнила Зоська. — Але…

— Наче чоловік і жінка, йдемо в Скідель до матері. Там справді в тебе мати, можуть перевірити.

— Ну що ти? Яка я жінка?..

— Не хочеш дружиною — сестрою будеш. А що? Удвох, знаєш, зручніше.

— Воно так. Але…

— Хочеш сказати: як у загоні потім?

— Ну.

— Видно буде. Може, виправдаємося. Ти ж за мене заступишся Зоська все ще не могла збагнути, що їй треба зробити, на чому тепер зупинитися, навіть що сказати Антону. Ясно, що нерозважливість його не викликала сумніву, що він зробив погано і що, повернувшись у загін, їм обом не уникнути біди. Антон зробив неправильно і навіть злочинно, самовільно покинувши загін. В якійсь мірі його виправдовує та обставина, що відправився він не на пиятику в якийсь хутір, не на гульбище, а пішов з нею на небезпечне діло, звідки не відомо ще, чи повернуться. Знову ж це хвилювання за неї, нерозважливе ризикування від страху за її життя збентежило Зоську. Ще ніхто в її житті навіть не спробував зробити нічого подібного, і це більше за все послаблювало її рішучість, вона ставала співучасницею Голубіна.

— Ну що задумалася? — схоже, остаточно відігнавши свої переживання, бадьоро сказав Антон. — Нема чого думати. Я тебе не покину. Підемо разом. Чи, може, ти проти?

— Я не проти, Антоне. Навпаки. З тобою мені, сам розумієш… Але…

— Різних «але» вистачає. Тепер не будемо про «але»… Холера, все ж нога мерзне, — сказав він і притупнув лівою, мокрою ногою. — На Острівці скажеш, що послали удвох Ти старша, а я на підмогу. Пропуск дали?

— Дали, еге…

— От і добре. Переправимось, а там побачимо.

Він знову став упевнений, навіть бадьорий, наче попереду не було смертельної небезпеки, а в загоні не чекали на нього неприємності, коли він повернеться з цієї самовільної розвідки. Але що ж робити — справді, вона не могла прогнати його від себе, та й не було на це бажання. Вона згадала своє самотнє блукання вчора по цьому болоті, і їй стало сумно. А як буде самій по той бік Німану, в незнайомих, набитих поліцаями селах?

— Нема чого горювати! — підбадьорив він і поклав велику руку на її плече. — Ходімо!

Напевно, щоб остаточно вивести з сумовитої заклопотаності, він жартома сколихнув ближню берізку, і ціла хмара сніжинок сипонула на обох. Зоська від несподіванки здригнулася, але не посміхнулася навіть, і він надів рукавицю й помалу пішов між заростями, прокладаючи чобітьми глибокий слід у засипаній снігом траві.