Піти й не повернутися - Василь Биков

— Будемо стрибати.

— Ой! А раптом зірвемося?

— Зриватися не треба… Першим стрибати буду я. І підтримаю тебе. Ну!

Уся купа палок і гілля хитнулася в один бік, хлюпнувши водою, щось під ногами тріснуло, Антон змахнув руками і, легко наступивши на занурений у воду кінець колоди, опинився на тому боці.

— Ну Він ширше розставив ноги і чекав, готовий підхопити її, але Зоська раптом втратила рішучість, відчувши, що для такого стрибка в неї просто не вистачить сили.

— Не дострибну…

— Ну, ну! Дострибнеш, давай не бійся! — квапив Антон із того берега. Вона в котрий раз примірялася до страшної водяної ширини, винувато поглядаючи на пожвавлене Антонове обличчя, яке виражало нетерпіння, і не могла наважитися.

— Не можу. Не дострибну…

— То що ж мені, назад вертатися? — сердився Антон. — Я ж дострибнув, ти бачила?

— Так це ж ти!

— А ти? Головне — сміливо. Ну, стрибай, я підхоплю!

Зоська слухала його й сама все розуміла: треба відважитись і стрибнути. Але спочатку треба було розрахувати, з якої відстані відштовхуватися, і вкотре, зробивши це, вона розуміла, що до колоди не дострибне, отже, знову опиниться в крижаній воді. А нове купання аж ніяк не входило в її плани - досить з неї і вчорашнього, від якого досі не висох одяг.

— Ах ти, таку твою матір! — вилаявся на тому березі Антон і, ламаючи чобітьми лід, рішуче стрибнув у воду. Вона не зрозуміла ще, чого він так зробив і, злякалася, побачивши його по коліна у воді, звідки він вимогливо простяг до неї руки.

— Стрибай, ну!

Зоська стрибнула — не на колоду, а в ці простягнуті до неї руки, він похитнувся, але втримав її, переступив, ледь сам не звалившись у воду, повернув її ногами вперед і дуже підштовхнув, до самої крижаної закраїни на березі. Вона упала на одно коліно, та швидко підхопилася і, забруднивши руки, вилізла на невисокий тут, переплетений корінням берег.

— Дякую, — ніяковіючи, сказала вона, позираючи, як вибирався з води Антон. Мабуть, поспішати йому вже не було потреби, обидві його ноги до самих колін були мокрі, з лівої поли кожушка лилася на чобіт вода.

— Набрав, еге? В обидва. Ну от… ти мені пробач, будь ласка.

— Що вдієш! Зелена ти ще розвідниця.

Напевно, зелена, подумала вона, чітко усвідомлюючи свою провину і відчуваючи трохи приховане незадоволення Антона. Вона стояла збоку і дивилася, як він натужно стяг з лівої ноги чобіт і викрутив на сніг брудну діряву онучу.

— Отак! Тепер обоє купані, — вперше підняв він до неї ще строгий, але трохи подобрілий погляд, і вона зрозуміла, що він уже не сердиться.

— Так широко, що я не могла, — сказала вона. — А в другому чоботі як? Сухо?

— У другому сухо, — сказав він. — Лівий дірявий, давно воду пропускає.

Однак Антон стягнув із ноги і правий чобіт, суху онучу з правої ноги накрутив на почервонілу від холоду ліву ступню.

— Щоб кривдно не було. Мокрий чобіт, зате суха онуча.

Він зовсім уже не сердився, і в Зоськи одлягло в душі - все ж він молодець, цей Антон Голубін.

— Мабуть, змерз? Давай пробіжимо, — запропонувала вона, та Антон не погодився і неквапно підвівся з берега, старанно витер об сніг забруднені в болоті руки.

— Зігріюся. Мороз невеликий.

— Куди тепер — не зрозумію навіть. Пуща там ніби, так?

— Там, — підтвердив він. — Десь тут повинна бути дорога.

А тобі куди — на Острівець?

— Так, на Острівець. Дозорцев сказав. Там хлопці на заставі перевезуть через Німан.

З цього боку річки купинястий болотний берег густо поріс кущами, серед яких ледве не до колін стовбурчилася суха, пересипана снігом трава, і вони йшли, прокладаючи поміж кущів і купин дві пари глибоких слідів. Мабуть, ці сліди потрібно було б якось маскувати, але Зоська не знала, як тут їх можна замаскувати, і не здивувалася, коли Антон сказав:

— Ти йди за мною. Щоб в один слід.

— Правильно.

Болото всюди добре промерзло і непогано тримало людину, в траві було сухо, маленькі калюжі повимерзали до дна, і під ногами часом хрустіло — нетовстий льодок легко ламався у траві.

— Зосю? — якимось особливим голосом сказав раптом Антон і озирнувся. Вона ледь не наштовхнулася на нього ззаду і спинилася, позираючи в його заклопотане, навіть засмучене чимось обличчя. — Зосю, я мушу тобі сказати…

— Що?

— Знаєш… Я у самоволці, — сказав він і уважно подивився на неї. Вона не зрозуміла нічого.

— У якій самоволці? У розвідці…

— В тім-то й річ, що не у розвідці. Я збрехав тобі. Мене ніхто не посилав, я сам…

— Як сам?

— Сам. Як дізнався, що ти йдеш на таке діло… Не витримав… Ну й от…