Піти й не повернутися - Василь Биков

Антон знав: десь тут була доріжка, місяць назад він повертався по ній із Заріччя, але тепер дороги ніде не було видно; просто ставало дивно, куди вона могла зникнути? По слизькому від снігу трав'янистому схилі вони дісталися до хвойного узліска, трохи пройшли між сосонок і, не знайшовши дороги, круто повернули вбік. Але дороги все не було, а незабаром вони натрапили на широкий рів. Спинившись над його обривистими краями, що заросли ліщиною, Антон почекав Зоську.

— Десь дорога була. І немає.

— Спитати… — стомлено вимовила Зоська і змовкла, мабуть, втямила: в кого тут було питати?

Відомо, дорога — не голка в сіні, десь вона знайдеться, однак Антонові жаль було часу, якого чимало витрачено на це дурне блукання, коли попереду ще стільки небезпек і клопоту. Правда, він міг би йти і швидше (взагалі він ходив швидко), але Зоська почала відставати, все ж її коротенький крок не зрівняти було з його метровим кроком. Дівчина, видно, нарешті, зігрілася, світлі пасма її волосся вибилися з-під теплої хустки і прилипли до спітнілого лоба, обличчя, як мак почервоніло від утоми.

Антон постояв, подумав, але в рів не поліз, пішов понад краєм, збиваючи чобітьми сніг із низеньких кущів ялівцю.

В лісі стало тепліше, вітер стих, тільки голі верхівки ліщини тихенько погойдувалися на тім схилі рову. Високі сосни з ніжно-засніженим гіллям розважно шуміли вгорі. Звичайно, він знав дорогу і міг іти на Острівець через ліс, навпрошки, без дороги, та все ж до Острівця було кілометрів вісім і він пожалів Зоську. Напевне, десь поблизу, може, навіть у тому місці, де кінчається рів, і була дорога, не могла ж вона крізь землю провалитися.

Вони, однак, ще не дійшли до кінця цього рову, який потроху мілів, як Антону здалося, що десь чути якийсь голос. Він спинився, послухав, оглянувся на Зоську — вона теж насторожено прислуховувалася. Незабаром їх слух зловив у лісовому шумі кілька невиразних звуків — безумовно, десь поблизу неголосно розмовляли люди.

— Ти постій тут, — тихо сказав Антон Зосьці, а сам помалу пішов од рову в глибину лісу.

Сосни росли не густо, між їх голих окоренків було б далеко видно, коли б не густі зарості ялівцю та соснячка, що привільно розкинувся на нижньому ярусі лісу. В цьому сухому зимовому бору молодняк був непоганою схованкою на випадок чого, Антон легко маскувався в ньому, переходячи від куща до куща, ненадовго спиняючись і дослухаючись. Голоси часом зникали зовсім, аж ось знову почулися трохи збоку, і він притаївся за потрісканим окоренком сосни. Несхоже, щоб тут були німці або поліцаї, подумав він, скоріше за все селяни чи, може, партизани з сусіднього загону Ворошилова. Але зараз у нього не було ніякого бажання зустрічатися ні з ким. Та й Зосьці такі зустрічі могли тільки нашкодити, їм треба було триматися якомога далі від людських очей.

У борі під шапками сосен снігу було не багато, місцями він лише посипав сірий, з хвоєю мох, який добре глушив кроки людини. І все ж слід було остерігатися. Спинившись за сосною, Антон витяг з кишені наган і, розстебнувши у кожушку верхній гудзик, засунув наган за пазуху.

Людей він побачив несподівано близько, як тільки поминув край молодого березнячка, крізь який не став продиратися, і повернув убік. Спочатку впав у вічі кінь, що похмуро стояв запряжений кроків за двадцять від нього, за ним на санях з підсанками сиділа спиною до нього жінка в рудому з чорним коміром кожушку, а збоку, пригнувшись, стояв чоловік у сірій сукняній чумарці, який зосереджено стежив за тим, що робила жінка. Обіч на снігу лежала повалена сосна, вже попиляна, з обрубаним суччям, і Антон здогадався, що, мабуть, це з села приїхали в ліс по дрова.

Не втрачаючи однак пильності, він вийшов із-за березняка і, не ховаючись, спокійно попростував до людей. Жінка, що сиділа до нього спиною, не могла його бачити, але чоловік, напевне, почув його кроки і підняв голову.

— Доброго дня вам, — спокійно привітався Антон, підходячи ближче; чоловік торопко опустив ногу з саней, дивився на нього трохи здивовано і злякано. Це був молодий широкоплечий хлопець з ріденьким пушком на бороді, в чорній шапці-вушанці. З-під чумарки на ньому видно було поношені армійські бриджі з нашивками на колінах, і Антон неприязно подумав: приймачок, напевне.

Схоже, що так воно й було. Хлопець тримав у руці скибку хліба з салом, яким його пригощала жінка, як спостеріг Антон, підійшовши ближче, спритна, вертка молодиця, що неприязно й небоязко зиркнула на нього. Тут же була й дорога з продавленим до піску свіжим слідом од саней.

— Доброго дня, — насторожено відповів приймак, тримаючи в руці шмат хліба з покладеним на нього салом. Зараз уже обоє вони тривожно дивилися на Антона, який спокійно запитав:

— По дрова приїхали?

— Та от треба, — непевно сказав приймак і поклав на жінчині коліна хліб, який та відразу ж прибрала в білу полотняну торбу. Антон ступив ближче і ногою поштурхав тяжкий сосновий окоренок, що ледве ворухнувся на снігу.

— Ну й товщина! Як ви здужали таку?

— Ото два мужики та щоб не здужали! — несподівано охоче озвалася молодиця. З сосняка, підперезуючись старою вірьовочкою, вилазив ще один чоловік, не молодого віку, з коротенькою, густо посивілою борідкою.

— Для будови, напевне? — здогадався Антон.

— Підвалина для хати. Згнила, знаєте, матеріал був невдалий. Звісно, при цареві ще будувалися, — доброзичливо, без найменшої настороженості загомонів старий і після короткої паузи спитав обережно: — Здалеку будете, пане-товаришу?

— Здалеку, — сказав Антон, — одразу відчуваючи невпевненість бороданя щодо «пана-товариша». Однак прояснювати це питання Антон