Піти й не повернутися - Василь Биков

якусь таємничу, навіть загрозливу силу. На всій довжині річки, що видно було згори, пливло «сало» — густа мішанина крижин із обтертими, ніби в захололому смальці краями, що невпинно пливли і пливли, штурхаючись і кружляючи, і тихий, таємничо-могутній скрегіт стояв над річкою. Обривисті лісові береги широко розступилися перед напористою силою стихії, байдужої до їхнього спокійного рослинного життя, зацікавленої собою, своїм споконвічним рухом до моря.

— Острівець, здається, далі буде. Ми трохи нижче вийшли, — сказав поруч Антон.

Зачарована суворою красою річки, Зоська хвилину не могла відвести од неї очей, думаючи, як же їм переправитися через цю крижану течію? Де знаходиться Острівець, вона не задумувалася, бо вже звикла, що в таких справах Антон розуміється краще, до того ж восени він тут усе обходив зі своєю групою. Не спускаючись до води, вони пішли понад обривистим берегом, шукаючи той самий Острівець.

— Значить, так, — обернувся до неї Антон. — На заставі там Петраков. Або, може, сержант із десантників. Той, котрого влітку під Зельвою підібрали. Так ти назвеш пароль і скажи, що удвох ідемо. Зрозуміла?

— А ти не вернешся?

— Ти слухай сюди. Кажи так. А потім побачимо.

Зоська не перечила, здається, вона уже втратила здатність перечити цьому чоловікові, в якого все виходило краще і більш вдало, ніж у неї. Він явно відбирав у неї ініціативу в цім її поході, але це її не тривожило, — ну й нехай! Мабуть, в усьому, до чого торкалася війна, він був кращий спец, аніж вона.

Уздовж берега вони пройшли кілометрів зо два, перше ніж побачили на річковому повороті затоплений у воді острівець, зарослий по берегах голим тепер лозняком. Німан тут розділявся на два рукави, головне його річище обминало острівець із того боку, а протока біля цього берега була густо забита кригою, рух якої майже спинився у вузькому водяному рукаві. Трохи ближче обривистий лісовий берег розрізала величезна вимоїна-рів, з якої вихоплювалося вгору ледь помітне на тьмяному сосняку сіре клоччя диму.

— Задиміли, — сказав Антон. — Мабуть, грубку розкочегарили.

Не встигли вони наблизитись до гирла рову, як звідкись із кущів назустріч вибіг метушливий, чорненький, як вуглинка, собачка, який, злісно гавкаючи, кинувся на Антона. Той зупинився, тупнув ногою, але собачка зовсім не злякався, і лише тоді, коли він підхопив з-під ніг камінець, собачка кинувся у рів. Але звідти по стежці назустріч уже шкутильгав неголений, у ватяних штанях і якійсь саморобній сукняній одежині літній чоловік з товсто обв'язаною шиєю. Він глухо відкашлявся, швидко заспокоїв собачку. Антон шанобливо привітався:

— Здоров, Петраков.

— Здоров, — глухим голосом одказав чоловік, стоячи на обриві. За його плечима було видно дощані двері землянки, іржавий коминок, над яким коптів сизий дим.

Антон пропустив Зоську вперед.

— Кажи пароль.

Вона сама знала, що треба назвати пароль, але чи треба робити це зараз, чи потім, вона забула. Як завжди, виручив Антон.

— Привіт вам од Миронича, — сказала вона, уважно дивлячись на худе, покрите сірою щетиною обличчя Петракова. Той, кашлянувши тихо, відповів:

— Давненько з кумом не бачився.

Здається, все було правильно, пароль і відповідь вірні. Зоська полегшено зітхнула і тільки вирішила запитати щодо переправи, як Петраков повернувся над обривом.

— Ото… Сюди йдіть. Тихо ти, шкварка! — крикнув він на собаку, який знову спробував кинутися до Антона. Зоську він явно ігнорував, увесь свій гнів виявляв до її попутника.

— Ото… Пройдіть поки що… Сюди, — розчинив Петраков підвішені на шкуратах двері землянки, з якої приємно дихнуло на них теплом і димом.

Зоська й Антон, пригнувшись, влізли в тісненьку, викопану в рові земляночку з уламком скла у дверях замість віконця, лавкою і добре натопленою пічкою, дим з якої уперто не хотів виходити через комин і раз у раз курив у землянку. Петраков протер долонею слізливі очі й узяв із долу чобіт, за яким потяглася довга нитка дратви.

— Зашити треба… А ви той, сідайте, — кивнув він на лавку, сідаючи сам коло пічки. — Поки Бормотухін човна прижене.

Вони сіли. Зоська ближче до пічки, Антон — біля самих дверей. Антон окинув поглядом землянку.

— А де ж начальник твій?

— А немає начальника, — сказав Петраков, натужно проколюючи шилом дірку в заднику.

— Як? Був же сержант цей. З десантників.

Петраков одкашлявся, плюнув у куток за пічкою.

— Був. Попався сержант. Тепер я ось.

— А, отак…

— Так ось. А ви туди? — підняв він на Зоську спокутний погляд почервонілих, мабуть, од диму, очей.

— Туди, — коротко підтвердила Зоська. Петраков, стискуючи в руках чобіт, тихо зітхнув.

— Та-а-ак…

— А що? — не зрозуміла Зоська.

— Та нічого, що ж… Учора он верталися хлопці з Чапаєвського. Двоє. Третього несли на підстилці. Ось чоботи його.

У Зоськи перехопило дихання.

— Що? Убили?

— Убитий. Дві кулі. Одна в груди, друга в живіт.

— Да, погана справа, — поморщився Антон.

Зоська мовчки сиділа, неприємно вражена цією звісткою, хоча, коли поміркувати, чого тут дивуватися? Чи мало де кого вбили — ішла війна і вбивали кожного дня сотнями. І все ж вона відчувала, що ця між іншим почута