Піти й не повернутися - Василь Биков
— Отут і заночуємо. А що? Краще, ніж у якій-небудь хаті, — сказав Антон і ще ближче підсунувся до Зоськи, жартома штовхнув її ліктем. — Удвох, ніхто не заважає. Правда Вона нічого не сказала й не відсунулася, лише сміхотливо зиркнула. Воно, може, і краще, подумала Зоська, а може, й ні. В їхній самотності було багато приємного, але й лякало щось, хоч вона намагалася не думати про це. Зараз їй було добре, тепло й навіть спокійно на душі. Справді, над головою був дах, у грубці вогонь горів, а поруч сидів той, хто уже стільки допоміг їй. Хотілося думати, що він і далі буде поруч і все складеться добре.
— От сидиш, а матері, мабуть, і не сниться, що її дочка біля Котри ночує.
— Мама, напевно, давно вже мене поховала. З самісінької весни не бачилися.
— Ну, це ще ні про що не говорить, — утішив Антон. — Люди все одно скажуть. Бачили ж, мабуть, тебе знайомі десь у селах, могли передати.
— Може, й бачили, — погодилася Зоська, не знаючи, як думати про це — добре чи ні, що бачили її серед партизанів. Добре, коли передали матері, але могли передати і кому не треба, тоді її партизанство могло завдати лиха матері.
— Моя справа інша, — сказав раптом Антон. — Немає кого боятися. Ніхто тут мене не знає, ніхто за мене не турбується.
— А вже бачили, мабуть. З Кузнецовим ти ж усі села об'їздив.
— А в селах хто мене пам'ятає? Приїхав і поїхав. Партизан, як усі.
— Не кажи. Дівчата пам'ятають. Примітний.
Антон з легкою посмішкою зазирнув їй у вічі.
— З цим погоджуюся. Примітний. Але що мені дівчата. Я сам запримітив одну.
— Де? — здригнулася Зоська, повертаючи до нього голову.
Антон легенько поплескав її важкою рукою по плечі.
— А в загоні. Розвідницю одну. Славненьку таку малечу.
— Ой, неправда, — навмисне з недовірою сказала Зоська, відчувши, однак, як солодко защеміло в її грудях.
— Ні, правда. Сама ж розумієш, на що пішов. І заради кого. Любко ти моя…
Він дивився на неї шанобливо. Його лагідне обличчя з трохи щетинистим підборіддям стало серйозним і наблизилося до її обличчя. Зоська ніяковіла, вона не знала, як відповісти, і, засоромившись, узяла його ліву руку, що лежала на її коліні, легенько потиснула її.
— За це дякую. Тільки…
— Не треба зараз про це. Тут справа у тому, — сказав він і стиха, обережно, наче в роздумі, обняв її. Вона ледь здригнулася, напружилася, мовчала. — Справа у тому, що…
Вона насторожено чекала, завмерши в його хвилюючих обіймах, а він раптом прихилив до себе її голову, із якимось відчаєм рвучко поцілував у вуста.
— Антон!..
— А що я можу зробити? — схвильовано видавив він, не послаблюючи на ній своїх чіпких рук. — Покохав я тебе.
— Правда? — здивовано прошепотіла вона, збентежена цим його зізнанням. Ніхто ще не казав їй цього слова, та ще таким серйозним, майже розпачливим голосом; вона завмерла від трепету, від повного ні з чим не зрівняного щастя.
— От! Знаєш, тепер я готовий на все, — ще рішучіше сказав він тремтячим голосом. Вона нерухомо сиділа в його теплих, спокійних обіймах, здивовано слухаючи, як дуже забилося її серце.
— От я сказав тобі все. Знай. А ти що мені скажеш Зоська мовчала, намагаючись зрозуміти свої почуття. Їй було дуже не просто так ось у вічі сказати про все, які в неї почуття до цієї людини, й навіть самій до кінця зрозуміти свої почуття до неї. Було їй і приємно, і радісно, і водночас страшно чогось, і вона не знала, яке з цих почуттів головне і яке з них справжнє. Та, здається, в цю хвилину він розумів її краще, ніж вона саму себе.
— Я знаю, що ти мене теж… кохаєш?
— Знаєш, я теж, — тихо сказала вона. — Славний ти…
— Ну от і дякую, — гаряче видихнув він біля самого її вуха і знову поцілував у щічку, в перенісся, а потім — довгим рішучим поцілунком у вуста.
— Ой, так не можна! — задихнулася Зоська.
— Можна… Можна…
Грубка з вогнем хитнулася вбік, Зоська відчула близьку теплоту кожушка й чоловічу силу Антона, що дивно заволоділа нею, квапливі рухи його владних рук, од яких уже не було як відбиватися.
— Антон!.. Антошо…
— Усе добре, усе добре, малеча, — прошепотів той.
— Не треба, Антон… Не треба…
Він, однак, уже не відповідав, і вона з явною безнадійністю зрозуміла всю невідворотність його владної сили. Її сили й воля зникли, потонули в її страху і теплій насолоді його обіймів. Вона лише відчувала, що так не треба, що вона робить негоже, в запамороченій свідомості вона добре зрозуміла, що гине, але в цій загибелі була могутня звабливість, а головне, було усвідомлення, що гинула вона разом із ним. То було головне її виправдання і заспокоєння її, а може, й велике щастя.
Вона не пам'ятала, що було потім. Можливо, настав сон або дивне всеперемагаюче небуття, коли зникають пам'ять і відчуття, на кілька довгих годин вона перестала відчувати себе на цьому світі, наче
