Піти й не повернутися - Василь Биков

… Прокинулася вона так само, як і заснула, — раптом, від якогось тривожного поштовху зсередини і, боячись поворухнутися, розплющила очі. В тісній кам'яній коморці було темно, але кілька щілин у заткнутому соломою віконці вже світлом блищали, кінці соломин біля щілин тихенько тріпотіли од вітру. Було холодно, у чорному квадраті грубки не світилася жодна вуглина, тьмяно сірів пошкрябаний бік грубки і зловісно чорніли закопчені кутки комірки. Не ворухнувшись, Зоська обвела їх страхітливим поглядом, здогадавшись, що тут колись була кубова чи, може, котельня, де запарювали корм і гріли для худоби воду. Потім вона перевела погляд нижче, відчуваючи на собі знайоме тепло кожушка і тепле широке плече Антона, його мирне дихання поруч. Антон спав, і Зоська боялася поворухнутися, щоб не розбудити його. Їй потрібно було трохи часу, щоб розібратися в своїх невеселих думках, зрозуміти, що з нею сталося. Сталося, звичайно, погане, вона була винна й докоряла собі, як могла. Хоча вона розуміла, що пізно собі докоряти. Те, що сталося, не виправиш. І, подумавши так, вона заспокоїла себе єдиною правильною в її становищі думкою, що з кожною дівчиною таке повинно коли-небудь статися. Може, звісно, не так — інакше, пристойніше, але тепер усе в житті не так, як заведено споконвіку, й гірше, тому, що тепер — війна. До того ж із січня їй пішов двадцятий, вона уже не дівчинка, так недовго й зістаритися у дівках або загинути, не зазнавши кохання. Трохи полежавши і поміркувавши про своє становище, Зоська заспокоєно тихенько зітхнула, відчуваючи, що її, здавалося б, непоправне горе ніби оберталося хоча й несподівним, але, може, ще не найгіршим чином. Одне безперечно: на її нелегкому, сповненому страху шляху з'явився цей рішучий симпатичний чоловік. Хай не назавжди, не надовго. Але що тепер назавжди і надовго?

Згорнувшись калачиком у лагідному теплі Антонового кожушка, вона знову зітхнула: що має бути, того не минути. Безперечно, було дивним і незвичним усе, що відбулося з нею за ці дві ночі. Вона зустріла на болоті свого нареченого, злякалася, зраділа, вирушила з ним у небезпечну дорогу, що зрештою і привела їх до цього самотнього нічного хліва. Однак, що їй, знесиленій і мокрій, лишалося робити? Він загалом славний, приємний на вигляд чоловік, сміливий і не нахабний, а в тому, що сталося, звичайно, якась провина лягає і на неї теж. Видно, тут збіг обставин. Зоська вже чула від розумних людей, що з того дня, як почалася війна, у світі запанували обставини, які, очевидно, не оминули і її. Тому чи варто надмірно потерпати, чи не краще спокійно пережити все, що з нею сталося, і продовжувати свою справу — виконувати завдання, котре, відчувала вона, ще принесе їй багато несподіванок, а серед них ця не є найгіршою.

І все ж їй було незручно перед Антоном, особливо, як вона уявила собі, коли він прокинеться і вони вийдуть з цієї темної комірки. І ще вона відчувала свою провину перед Сашком, з яким до війни дружила і навіть збиралася за нього заміж. Будучи мобілізованим, Сашко просив чекати, й ось дочекалася… Щоправда, зараз вона зрозуміла, що Сашка по-справжньому не кохала, це він до неї прилип і одного разу пропонував піти в сільраду розписатися. Сашко загалом був непоганий, веселий хлопець, вони зростали на одній вулиці, однак щось стримало її тоді від заміжжя, і вона все відкладала. Але ось дивна Справа, подумала Зоська, йшлося б про таке в неї з Антоном, не стала б зволікати й тижня — погодилася б в один день, хоча й у першому на її дорозі селі. Що значить кохання з першого погляду або ще інше, чому і назви, мабуть, не придумали люди. З Антоном вона готова хоч на край світу, особливо тепер, після цієї дороги і цієї ночівлі у хліву.

Щоб не потривожити його, Зоська тихенько повернулася на другий бік. Її очі призвичаїлися вже до темряви у комірці, де стало трохи видніше, і вона знову побачила на соломі його спокійне обличчя і твердий, наче висічений із каменю, профіль із прямим рівним носом і міцним підборіддям, яке ніби осколком позначене в кінці маленькою ямкою — такі чоловічі підборіддя завжди подобалися Зосьці. Відчувши приплив ніжності до Антона, вона тихенько дістала з-під кожушка свою теплу руку і кінчиками пальців доторкнулася до його плеча. Він не почув її дотику і далі рівно дихав уві сні. Вона подумала: нехай спить, натомився, а час, напевно, ще зовсім ранній. І тільки-но хотіла сховати руку під кожушок, як у глухій тиші хліва почула якийсь далекий страхітливий звук. Вона ще не зрозуміла, що то за звук, і завмерла, напружено слухаючи. Та ось звук повторився, він був схожий на слабкий здалеку стук по чомусь м'якому, тієї ж миті до неї долинуло виразне: «Но-о, давай, падло!»

— Антон! Антон, чуєш Різко скинувши із себе кожушок, вона підвелася й сіла, знову стихла. Антон теж підхопився на соломі і з розширеними від переляку очима завмер, слухаючи. Далі, не сказавши ні слова, засунув у чоботи ноги і в одному світері широко ступив за поріг. Дверіг за ним повільно розчинилися навстіж, і порив вітру, дмухнувши в комірку, одразу виніс із неї все тепло, що зібралося за ніч. Здригнувшись, Зоська почала квапливо натягувати пересохлі, зжолоблені біля грубки чоботи, кожної секунди чекаючи, що Антон крикне і треба буде тікати.

Тривалий час Антон не подавав голосу, й вона сяк-так взулася, пов’язала хустку та одягла сачок, що зісохся, аж затвердів на плечах. Знадвору нічого не було чути, й це трохи заспокоювало. Та Зоська все ж дослухалася, стоячи біля дверей. Зібганий Антонів кожушок вона тримала в руках, не знаючи, як їй бути: виходити з коморки чи зачекати Антона тут.

Але виходити не довелося. За хвилину Антон повернувся з наганом у руці, причинив за собою двері й мовчки сунув наган у кишеню штанів.

— Ну? Хто там? — запитала стривожена Зоська.

— Сідай. Куди зібралася? — замість відповіді сказав Антон і сів на солому.

Мало що розуміючи, Зоська широко розкритими очима втупилася ззаду