Піти й не повернутися - Василь Биков

— Ну гаразд! — перебив він нетерпляче. — Я хіба кажу, що вони — золото? Але ж у нас немає вибору. Що ж нам робити? Вони — сволота, але ж вони переможуть. Ми ж повинні з цим рахуватися.

— По-перше, ще не перемогли. І чи переможуть, ще не відомо. Навіть якщо взяли Сталінград і візьмуть Москву. Є ще Урал, Сибір…

— Що в тому Сибіру…

— Ми — люди. І ми ніколи не погодимося з ними, навіть якщо вони й переможуть. Ти говориш, що немає вибору. Вибір є: або ми, або вони. Ось у чому наш вибір.

— Та-ак, — сказав Антон, помовчавши. — Здорово всетаки тебе напропагували.

— Пропаганда тут ні до чого. Я сама це знаю. Бо маю очі й вуха. Тому краще давай не будемо. Давай забудемо цю нашу розмову. Її не було, так?

— Розмову можна забути, — слабким голосом сказав Антон. — Однак легше від того не буде. Треба щось робити.

Він був розчарований і боявся, що все зіпсував, коли почав так відверто. Мабуть, слід було інакше — тонше підходити. А він у лоб ляпнув свою пропозицію. А тепер і маєш. Зараз він і не знав, з якого боку до неї підступитися. Здається, всі свої козирі він уже виклав у цій грі й на крок не посунувся до своєї мети.

Антонові набридло топтатися на мокрому снігу у воротах і він одійшов далі, знайшов камінь, підкотив його ближче до виходу і, сівши, притулився до ворітниці. За три кроки від нього з сумним виразом обличчя стояла Зоська. Стало очевидним, що відносини між ними набували іншого характеру, й потрібно було зразу ж щось робити, аби врятувати їх і водночас і себе. Антон немовби опинився в тупику і не знав, що ж придумати, як подіяти на цю нерозумну впертість Зоськи.

— Зосю! — озвався він після довгої паузи. — Я думав, ти мене справді кохаєш.

— У тому-то й річ, — швиденько обернулася вона. — Інакше була б інша розмова.

— Це яка ж?

— Проста. Хіба я змогла б із тобою так розмовляти?

— Як?

— Отак терпляче. Переконувати тебе.

— Мене, знаєш, переконувати не треба.

— Ні, треба, Антоне, — упевнено сказала вона, присідаючи перед ним навпочіпки. — Це в тебе дурощі. Невелика слабкість. Це вбиті на тебе так подіяли. На мене, знаєш, теж… подіяли. В іншому розумінні.

— В якому ж?

— Та, знаєш, жити не хочеться.

— Оце й видно!

— Ні, нічого тобі не видно, Антоне. Знаєш, іди ти назад у загін. На випадок чого, я скажу, що ти був зі мною. Скажу, що я попросила тебе провести…

— Дивачка! — невесело посміхнувся Антон. — Спочатку ти повернися після цих твоїх завдань.

— Постараюся, — сказала вона.

— Постараєшся! Цього мало. Вміти треба! А ти так умієш…

— Еге ж, я не дуже вмію, зізнаюся. Але…

— От. І не агітуй мене. Я в загін не повернуся, — твердо сказав Антон. — З мене досить. Я воював чесно усі вісім місяців. Однак — досить! І тебе не пущу.

— Жартуєш? — сказала вона на диво холодним голосом.

— Анітрохи!

Антон підхопився з каменя, зиркнув у ворота. Його охопила непохитна твердість. Лише вона могла допомогти йому впоратися з долею і з цим упертим дівчиськом. Хай всупереч її волі. Він уже знав, що з дівчатами треба завжди всупереч їхній волі, й вони потім не скаржаться. Деякі навіть вдячні все життя. Треба тільки рішуче і твердо, не зважаючи на їх жалісливий стогін…

Решту цього вітряного сніжного дня вони простояли на холоді за ворітницею широких воріт, поглядаючи на дорогу і поле. У полі ніхто не з'являвся, а на дорозі лише один раз проїхали сани з двома дядьками, і більше ніхто не йшов, і не їхав. Зоська трохи поплакала, хоч сльози не дали полегкості й вона почувала себе дуже погано. Сусідство вбитих підривників, яких вони не могли тут поховати, гнітило її. Однак найбільше її гнітив Антон. У тому, що його замисел безглуздий, в неї не було сумніву, однак вона не могла знайти способу, щоб стримати його від такого злочинного безглуздя. Всі її доводи він заперечував, протиставляючи свою загалом непогано побудовану логіку, за якою було природним для людини бажання вижити. Але яким чином Зоська теж дуже хотіла жити, однак той спосіб порятунку, що його настійливо нав'язував Антон, вона прийняти не могла. Він же уперто не погоджувався ні на які її вмовляння, не слухав ніякі її міркування.

І сталося так, що за час, коли вони то перебивали один одного в суперечці, то потім довго вороже мовчали за ворітницею, Зоська відчула, як стала меншати для неї чоловіча гідність Антона. Часом він викликав у неї співчуття тим, що уперто не розумів простих, як сніг, людських істин, часом вона починала його ненавидіти за явний розрахунок. Боячись остаточно піддатися цим недобрим до нього почуттям, Зоська стримувала себе, їй починало здаватися, що Антон не розуміє чогось, що в основі конфлікту між ними лежить не його злочинний намір, а якесь непорозуміння, що варто йому щось розтлумачити,