Піти й не повернутися - Василь Биков

— А, щоб зняти його з острова? — здогадався Вацик.

— Отож. Бо термін заслання бунтівника скінчився, і капітан Грант плив, щоб його зняти. І він урятував усіх.

З рідкісною для підлітка увагою Вацик стежив за кожним порухом на її обличчі, ловив кожне її слово, і цей його погляд і його увага швидко нагадали Зосьці довоєнних хлопчаків у Скіделі, котрим вона іноді теж читала книжки. Всього півтора року минуло з того мирного й повного надій часу, а як усе круто змінилося у світі. І, мабуть, змінилася вона сама. Куди тільки подівся її молодечий запал, безтурботна лег кість у житті. Все придушила, заплювала, розтоптала війна.

— Любиш книжки читати? — запитала Зоська. Вацик повільно, по-дорослому зітхнув і закрив книжку.

— Люблю, але де їх узяти? У Стасика Кемпеля було три, то я їх прочитав уже.

— Прошу пані вибачити, — м'яко втрутилася в розмову господиня. — Вацик був відмінником у школі, грамоту має. Стефан! — дещо іншим, майже начальницьким тоном звернулася вона до чоловіка. — Покажи пані грамоту.

— Так, люба…

Господар слухняно кинувся в іншу половину хати, а господиня з тією ж м'якістю в голосі запитала:

— Далеко пані йде?

— Ні, недалеко, — відказала Зоська. — Тут близько. Та ногу намулила.

— Ой, ой, так недобре в дорозі. Треба їхати пані.

— Чому? Ми пішки…

— Мабуть, пані з паном їсти хочуть? — запитала господиня, й Зоська засоромилася.

— Дякуємо. Але ми, знаєте…

— А що? Ми не проти, — підхопив Антон. — Гріх од їди відмовлятися.

З другої половини хати вийшов господар із шкільною грамотою сина, загорнутою в стару газету, та не встиг розгорнути газету, як господиня розпорядилася:

— Стефан, неси молоко, сало…

— Так, люба, — звично відказав Стефан, майже бігцем направляючись до трьохстінної прибудови.

Зоська не дуже уважно пробігла очима декілька рядків грамоти відмінника п'ятого класу й передала грамоту Антону. Здається, вони зробили правильно, що зайшли на цей хутір. Перше враження було, що господарі добрі люди, а головне, ні про що не питалися і, напевно, мало цікавилися тим, хто їхні нічні гості. Лише господиня запитала, куди йдуть, але це досить звичайне в таких випадках запитання, за яким, мабуть, не було нічого, крім звичайної цікавості.

Господиня тим часом почала швидко накривати стіл, розстеляти коротеньку льняну скатертину, дістала з посудника кілька чистих глиняних мисок, дерев'яні ложки. Потім принесла буханець житнього хліба й почала різати його, притуливши до грудей, так само, як колись робила Зосьчина мама. Хустинку вона зсунула з голови на плечі, і її біле моложаве обличчя з тонкими зморшками коло вуст освітилося милою спокійною добротою. Такі жіночі обличчя завжди подобалися Зосьці, хоча й зустрічалися вони в цю пору не часто.

— Прошу пані сідати. І пана, — привітно запросила господиня й Антона.

Зоська посунулася далі за стіл, із-за якого відразу, як тільки почали його накривати, нишком вибрався Вацик, поруч усівся Антон. Важко дихаючи, до хати ввійшов господар із глечиком молока і великим шматком сала у зашкарублих руках. Господиня, як здалося Зосьці, з сором'язливою поспішністю вихопила в нього цей кусень і на столі акуратно відрізала од нього кілька тонких смужок.

— Прошу скуштувати, прошу. Ми люди не багаті, однак гостям раді.

Зоська сама собі посміхнулася від наївно-простодушної претензії господині на шляхетсько-польське поводження. Польська мова, густо пересипана місцевими білоруськими словами, видавала її як тутешню уродженку, котра хіба що за походженням була католичка. По тому, як покірливо й мовчазно стояв віддалік господар хати, немовби чекаючи нових розпоряджень господині, Зоська зрозуміла, хто тут головний. Зрештою, старшинство господині не виглядало надмірним або зневажливим, вона виконувала його з добрим у таких випадках тактом. Та й господар давно, мабуть, звик до ролі підлеглого, й не видно було, щоб дуже потерпав од того.

Вони з'їли по мисці гречаної каші з молоком, випили завареного сушеною малиною чаю. Вацика, що тихо стояв осторонь, Зоська запросила до столу, де він разом із гостями теж випив чашку чаю. Все тут було просто й легко, в цій затишній гостинній хаті, де їх пригощали наче давніх добрих знайомих. Зоська намагалася не розмовляти з Антоном, який теж мовчав і, хоч був заклопотаний, однак смачно їв усе, що було на столі. Зоська напружено думала, що робити після вечері. Тут, при свідках, вона не могла нічого доводити йому, сперечатися, хоча всі суперечки, здається, були вже скінчені. Важко було зрозуміти теж, за кого їх приймає господиня — за партизанів чи, може, за якихось поліцейських агентів. А може, ні за тих, ні за інших, а просто за людей, що затрималися в дорозі до ночі й зайшли перепочити. Так було б найкраще. А якщо не так? Усе ж хутір стоїть під лісом і поблизу від містечка, напевно, вони тут — не перші гості.

Душевний неспокій Зоськи приглушував затишок цієї гостини, що вже закінчувалася. Щоправда, Зоська хотіла яко мога більше часу просидіти тут, може, заночувати навіть.?

Та Антон, видно, мав інший намір. З'ївши, на кінець, шматочок хліба з салом, він устав із-за столу.

— Ну, пані, дякуємо. Так нагодувала, що дай тобі бог здоров'я.

— І пану хай бог дає здоров'я.

— Дасть, куди