Піти й не повернутися - Василь Биков

— Пан може стріляти, але…

— Ану ходімо! — пхнув його Антон, якому здалося, що той усе ж хитрує — десь у хлівах надворі, напевно, захований його кінь. — А ти — марш туди! — показав він господині на двері в другу половину хати. — Швидко!

Господиня слухняно зникла у дверях, Антон причинив двері щільніше і, помацавши рукою біля печі, вхопив рогач. Здається, він добре підпер ним двері, туго підсунувши держак під верхню планку дверей.

— Запалюй ліхтар!

— Так, пан, немає ліхтаря, — знову розвів руками господар. — Пан сам побачить. «Дідька там побачиш без ліхтаря!» — тихо, про себе вилаявся Антон. Та в нього було в кишені кілька плескатих коробок німецьких сірників, і він штовхнув двері на вихід.

— Ходімо!

Антон пропустив господаря вперед, вийшов за ним і зупинився: ці двері теж слід було заперти. Але вони розчинялися в прибудову, підперти їх не можна було і, здається, нічим. Побачивши, що Антон порається біля дверей, господар знайшов навпомацки накладну планку й подав йому в руки великий замок без ключа.

— Отак, пане, так…

Антон замкнув двері, просунув дужку замка в скобель, і вони пішли до хліва.

Але в хліві коня не було. Сама загорожа була порожня, у другій, коли він засвітив сірник, на вхід повернула голову ряба самотня корова, сполохано закудкудакав потривожений на жердині півень. Антон невдоволено кинув у гній решту сірника.

— Аз того боку У другий кінець хліва, відгородженого дощаною стіною, вели низькі дверцята із подвір'я. Вони обійшли купу гною біля виходу, і господар, одкинувши підпорки, розчинив двері. Засмерділо свиньми, чути було сонне хрюкання в соломі, навряд, щоб тут міг стояти кінь. Однак для певності Антон посвітив через поріг сірником і зрозумів: даремно.

Це вже було зовсім недоречно й дико. Навіщо він тоді влаштовував цю виставу, в'язав Зоську? Не нести ж її на собі п'ять кілометрів у Скідель. Але невже ж це заможне куркульське господарство справді обходиться без коня? Чи його все-таки одурили, як хлопчиська, десь заховавши коня, якого він просто не міг знайти в цьому лабіринті будівель.

Вони вийшли у двір, Антон зупинився. Зупинився й господар, чекаючи мовчки того, що повинно відбутися далі. Проте Антон зараз абсолютно не знав, що слід робити. Справді, коня на хуторі могло і не бути, його могли сховати десь у лісі, в сусідів, у ближчому від хутора селі. Де ще можна було шукати? Антон окинув поглядом тьмяні вночі силуети будівель і помітив на відшибі ще якусь будівлю — тік або клуня.

— А що там?

— Там? Там, пане, сіно. Але… — почав тлумачити господар.

— Ах, сіно! Сіно, отже, є, а коня нема? Ану поглянемо!

Він швидко пішов по мокрому снігу до клуні, зі скрипом розчинив легкі двері.. Тут справді запахло пересохлим сіном,? але було темно, і він знову сунув руку в кишеню за сірниками.

— Ні, ні! — підскочив господар, застережливо схопив його за руку. — Не можна палити…

— Не бійся, не спалю, — сказав Антон і все ж посвітив біля порога. Весь кінець клуні був закладений сіном, поруч стояли вила, граблі, якісь приставлені до сіна дошки — схоже, що коня не було й тут.

— Нема?

— Нема. Я пану казав: забрали коня.

Чортівня, та й годі, злісно подумав Антон, не знаючи навіть, що робити далі. Схоже на те, що він справді потрапив у пастку на цьому проклятому хуторі, ніби у драговину, — ні туди, ні сюди. Лишалося хіба що помиритися із Зоською, може, як-небудь утихомирити її. Та для цього доведеться її розв'язати, яка ж розмова зі зв'язаною?

Вузькою стежкою вони повернули до хати. Антон хвилину дослухався: чи не їде хто по дорозі? Але скрізь було тихо. Над лісовою рівниною стояла глибока ніч, дув різкий західний вітер, сніг під ногами танув, було сиро й холодно.

Коли Антон зачинив двері у прибудові, Зоська лишилася на затоптаній земляній долівці, затиснувши в зубах плюшевий ріжок коміра, тихо плакала. Ніколи ще за дев'ятнадцять прожитих років їй не було так боляче і кривдно. Коротка боротьба з Антоном геть зовсім знесилила її, хоч як вона чинила опір, але не змогла захистити себе від чоловічої сили Антона, він розправився з нею за кілька коротких секунд, і зараз вона не могла ворухнути ні ногою, ні рукою — він так туго скрутив їх вірьовкою. З короткої розмови Антона і господаря Зоська збагнула про його намір і дійшла висновку, що вона пропала. Як остання дурепа, вона довірилася цьому шкурнику, а потім півдня сумнівалася в його чорній зраді, намагаючись у чомусь переконати його, не дати зробити свій останній згубний крок. Тепер на неї чекає розплата. Він купить собі життя ціною її загибелі, як дурне теля повезе її на розправу поліції.

Вона корчилася на боці в темряві між столом і лавкою, на якій недавно сиділа, її допікала кривда і запізніла ненависть до Антона. Під її мокрим плечем хлюпала холодна калюжа, що натекла з її чобіт, і їй так хотілося зарити, закричати, покликати на допомогу людей, відкрити їм очі на цього партизана-зрадника. Але яка користь від