Піти й не повернутися - Василь Биков

— Ні, так не вийде. Ти підеш, а я залишуся. Зрозумів? А будеш хитрувати, не приведеш коня — спалю хутір. Зрозумів Господар мовчав, господиня теж мовчала, затуливши хвартушком обличчя, і господар співчутливо обняв її за плече.

— Не треба, люба. Хай буде, як пан сказав. Я приведу коня, нехай пан чекає.

— Це інша розмова, — спокійно сказав Антон. — Тільки швидко! Даю годину часу.

Зоська спробувала зручніше сісти на долівці, та коли поворухнулася, дуже заболіло в боку, і вона застогнала. Вона зрозуміла, що ця година стане також мірою її можливостей. За цю годину чекання обов'язково треба щось зробити, потім, мабуть, уже буде пізно. Потім у неї можливостей не буде, час буде працювати тільки на нього, і водночас проти неї.

Але що можна було зробити Господар застебнув кожуха, надів рукавиці й, щось тихо сказавши дружині, направився до дверей. Антон прискіпливим поглядом провів його до порога і, як тільки двері зачинилися за ним, круто обернувся до господині.

— Ану марш туди! — показав Антон на другу половину хати. — І не ворушися!

Господиня відразу ж зникла за фільончастими, обклеєними сірими шпалерами дверима. Антон обвів поглядом прибудову і, напевно, не знайшовши того, що шукав, обома руками схопив стіл і розгонисто, через усе помешкання посунув до дверей, підперши їх з цього боку.

— Отак! Тепер хай спробує вийти.

Вони знову лишилися удвох. Зоська сиділа на трохи освітленій долівці, намагалася не дивитися на Антона — вона й так відчувала кожен його рух поруч. Щелепа її боліла, мабуть, опухала щока, й вона тихенько гладила її лівою рукою. Антон, підперши двері, присунув туди і лавку, обмацав і зачинив на гак двері, що виходили у двір, зиркнув у вікно зі спітнілими шибками і сів на лавку. Проте щось йому заважало, чогось він був стурбований і, підхопившись, помацав рукою на спині дірку, прорубану в кожусі сокирою.

— Зараза! — сказав Антон. — Убити хотіла?

— Хотіла! — не стрималася Зоська. — Шкода, не вдалося.

— І не вдасться, — сказав Антон, розперезуючись. Однак ще не розперезавшись, витяг із пазухи наган і старанно засунув його в тісну, чимось забиту кишеню штанів. Зоська вдруге мало не застогнала від розпачу, зрозумівши, що останній її намір втрачено, що з кишені нагана не вихопиш. І навіщо вона відповіла йому, може б, він і не помітив цієї дірки, краще було б спрямувати його увагу на щось інше.

Тим часом Антон зняв кожушка і при поганому освітленні став розглядати косу, через усю спину дірку. «Може, він почне її зашивати, повернеться боком, — подумала Зоська. — Може, спробувати?..» Та певності на успіх і цього разу не було, вона просто могла не встигнути.

Ні, він не став зашивати кожушка — він одсунув стіл і розчинив двері.

— Ей ти! Іди сюди! Ось тобі завдання — зашити кожуха! Зрозуміла?

— Добре, пан, — мовила з-за дверей господиня.

— Десять хвилин часу. Зрозуміла?

— Добре, пан.

— Давай, ший! — сказав він, грюкнув дверима і знову щільно підпер їх столом.

Сидіти на долівці в незручній позі було важко, Зоська спробувала вмоститися краще і посунулася, щоб спертися на стіну. Але тільки ворухнулася, як Антон підхопився з лавки.

— Ей, куди? Ану стій! Бач яка спритна.

Він грубо штовхнув її знову на освітлену середину долівки, підняв з-під лавки обривок, напевне, все тієї ж вірьовки.

— Руки! Руки давай. Зв’яжемо, щоб спокійніше було. Мені й тобі. Зрозуміла?

— Гад ти! — сказала вона, вже не опираючись, і він почав туго обкручувати її руки вірьовкою. Вона тільки болісно морщилася, тамуючи в собі біль і наругу.

— Болить же…

— Нічого, потерпиш. Ще не так болітиме.

— Дужче боліти не буде.

— Буде. У поліції буде, — просто пообіцяв він, туго затягуючи вузол.

— І ти мене повезеш у поліцію? — запитала вона, і голос її здригнувся.

— А куди ж мені тебе везти? Я хотів до матері. Але ж ти — проти.

— Мало того, що падлюка, так ти ще й зрадник, — сказала вона знову, не стримавши себе.

Присівши навпочіпки, Антон старанно зав'язав вузол, помацав його, підвівся й сів біля столу. Він злісно мовчав. Ковтаючи сльози, щоб не розплакатися перед ним, мовчала й Зоська. Ні одному з її намірів не судилося збутйся, мабуть, треба готуватися до гіршого, що тільки могло бути в її становищі. Разом із тим вона продовжувала стежити за Антоном, який, зсунувши на потилицю шапку, обіперся спиною об стіл і стомлено розставив на долівці довгі ноги. Каганець із закапелка тьмяно світив на його туге обтягнуте світером плече, один бік носатого обличчя, на якому бугрилася тепер недобра злісна рішучість.

— Ось ти говориш: зрадник, — з якоюсь навіть образою почав Антон. — Правильно, може, навіть доведеться й зрадити. Але хто мене змусив до цього Зоська кисло посміхнулася.

— Тобі потрібні виправдання? — сказала вона, відчуваючи, однак, що не треба починати з ним розмову — підло все це й бридко. Про все вони давно переговорили, тепер поміж ними — безодня, в яку дуже швидко, мабуть, доведеться кинутися їй.

— Мені плювати на виправдання. Але ти зіпсувала мені все