Українська література » Сучасна проза » Піти й не повернутися - Василь Биков

Піти й не повернутися - Василь Биков

Читаємо онлайн Піти й не повернутися - Василь Биков
сипкий морозний сніг, махати ними їй ставало дедалі важче, вона знесилювалась, і в свідомості майнула страшна думка — гине.

Потім вона ніби відокремилася від тієї чорної пташки й побачила її збоку — розпластаною на снігу, з опущеними, пересипаними снігом крилами й опущеною головою на скуйовджену шию. Пташка робила останні конвульсивні рухи й розпачливо билася гострими грудьми об землю. Вона вже не злітала — вона помирала, ця велика чорна пташка в засніженому полі, і з нею разом у невиразному розпачі, здається, конала Зоська…

...

Але вона не померла — вона раптом прокинулася, відчувши одразу — навколо дещо змінилося, може, навіть сталося щось. У накинутому на плечі кожушку Антон розчинив двері, в які з хмарою холоду в прибудову зайшов господар, за ним якийсь чоловік у шинелі, з почервонілим од вітру обличчям, потім товстунець у сукняній чумарці і чорнобородий дядько в сірячині і з гвинтівкою. Зоська посунулася ближче до стіни і, не розуміючи що відбувається, пробує встати, а ноги, як не свої. Антон відступив до печі від спрямованого на нього автомата переднього, котрий упевнено й незлісно скомандував:

— Руки вгору! Вгору, вгору! Отак. Пашка, обшукати!

Зоська сполохано тиснулася до стіни й не знала, що робити.

Вона тільки дивилася, як товстунець у сірій чумарці, котрого передній назвав Пашка, рішуче шарпонув з Антона кожушок, і, лапнувши кишені штанів, витяг із правої наган, став щось намацувати в лівій. Зовні майже спокійний, Антон стояв, з піднятими трохи руками, і бурмотів розгублено:

— Хлопці, та що ви? Ну чого ви? Свого не признаєте, чи що? Я ж із «Суворівського»…

— А це ми ще подивимося, з якого ти «Суворівського» японський городовий! Чим тут займаєшся? — строго запитав невисокий з червоним обличчям і підняв автомат. — А вона? Хто вона така Усі водночас повернулися до неї, розглядаючи її при тьмяному світлі каганця, й до Зоськи поволі, як після непритомності, стала приходити думка, що це ж свої, напевно, з якогось липичанського загону, хлопці-партизани. Та, майже повіривши у свій здогад, вона чомусь не зраділа, втямивши, що радіти немає чого. Скоріше за все знову буде погано.

— Вона теж із «Суворівського», — сказав Антон і опустив руки. Ніхто з них не помітив цього, всі дивилися на скорчену під стіною Зоську. Тим часом Зоська мовчала, бо не мала права називати себе, хоча й відчувала, що зараз, напевно, почнуться розпитування і потрібно буде щось сказати.

— А чому зв'язана? Це що — ти її зв'язав? Японський городовий! — Хмурячи світлі брови на ще юному обличчі, допитував той, що стояв із автоматом. Мабуть, він був старшим.

— Я зв'язав, — просто сказав Антон, і господар, що стояв позаду всіх, ледь помітно кивнув головою.

— Чому зв'язав?

— Бачте, — непевно почав Антон, але потім досить бадьоро пояснив: — Ми були на завданні й вона вирішила перебігти до німців.

— Брешеш! — уся здригнулася Зоська. — Бреше він!

Вона знову готова була заплакати від безмежної наруги і цього нового віроломства Антона. Але той, анітрохи не сторопівши від її крику, хитнув плечем і кивнув на господаря.

— Он свідок.

— От як?! — червонощокий уважно подивився на Зоську.

— Чекай! — раптом іншим тоном сказав товстунець Пашка. — Я ж її знаю. Вона справді із «Суворівського». Зося, здається.

Зоська не відповіла, тільки перестала плакати, витерла об плюшеве плече мокру щоку й уважніше подивилася на свого заступника. Ні, вона його не знає, здається, вона бачила його вперше, хоч, можливо, що десь зустрічалася з ним.

— Це не я, а він вирішив перебігти до німців, — сказала вона спокійно й підвелася з долу. — От хай господар скаже.

Усі разом повернулися до господаря, але той лише поморщився, переступив із ноги на ногу і далі заговорив білоруськопольською мовою.

— Я, пан, мало розумію… Так, щось пан говорив. У Скідель наче йти. Пані не хотіла йти. Чому — не розумію.

— Ну-, це дурниці! — впевнено сказав товстунок Пашка. — Товариш сержант, їй-богу, це наша дівка. Я її знаю.

— Японський городовий! — заклопотано вимовив червонощокий і скомандував: — Розв'язати.

— Хороша дівка, їй-богу, — запевнив товстунець і ступив до Зоськи.

Хвилину подлубавшись над вузлом, він розв'язав вірьовку й Зоська з полегшенням опустила набряклі руки. Чорнобородий із гвинтівкою мовчки стояв біля порога. Господар відсунув стіл до печі, і в дверях з'явилася перелякана господиня з Вациком. Вони мовчки спостерігали, що відбувається в прибудові, на стінах якої невпинно ворушилися-мелькали чорні тіні людей. Стоячи трохи збоку, сержант пильно стежив за кожним рухом Зоськи й Антона, щось глибокодумно осмислюючи і все хмурячи тонкі брови на строгому молодому обличчі.

— Так! А того зв'язати! — показав сержант на Антона, і товстунець ступив до нього з вірьовкою. Антон збентежено розвів руками.

— Та що ви, хлопці? Я — свій!

— Це ще ми побачимо, який ти свій. Ану руки назад!

Нічого не вдієш, Антон неохоче заклав руки назад і трохи повернувся плечима до товстунця, що обмотував йому

Відгуки про книгу Піти й не повернутися - Василь Биков (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: