Піти й не повернутися - Василь Биков

Але як? З цим дражливим недомірком, якого вони називають сержантом, навіть порозмовляти неможливо, він наперед усе знає й упевнений, що Антон — ворог. Та й Зоська теж вишкірилася — не підступити. Однак, розміркувавши, Антон подумав, що в його становищі, як не дивно, виручити його може одна тільки Зоська. Може втопити остаточно, а може й визволити — це вже буде залежати від їхніх відносин.

Сержант із товстунцем тим часом, напевно, доїли м'ясо й ліниво дожовували хліб, позираючи на обрив, де мав з'явитися кудись посланий ними Салєй. Зоська демонстративно відвер нулася від нього і зосереджено длубала чоботом у снігу. У рівчаку була схованка, не дуже вітряно, падав рідкий сніжок. Ноги в непросохлих з ночі чоботах почали швидко мерзнути на невеликому морозі, та Антон не поспішав відправлятися звідси, він напружено міркував, що робити, як підступитися до цього сержанта чи хоча б до Зоськи. Він відчував, що поки що була така можливість, потім її може не бути, і він ні до кого ні з якого боку вже не підступиться.

Він не придумав нічого, хоча минуло, мабуть, понад двадцять хвилин, і Салєй не повертався. Ця його затримка почала дуже тривожити сержанта, котрий, стоячи на дні рівчака й, засунувши руки в кишені старої, з рудими підпалинами від вогню шинелі, все позирав на обрив і нетерпляче топтався в снігу — вже витоптав невелику, з квадратний метр, місцину. Нарешті, мабуть, втративши терпіння й недобрим словом згадавши японського городового, поліз на схил. Там, над рівчаком, де починалася рілля, було трохи вище, і спостерігати звідти було зручніше. Стиснувши в руках сніжку, він жбурнув її в рівчак і скомандував:

— Ану давай усі сюди! Усі, усі! І ви теж.

Зоська, за нею товстунець Пашка й останній Антон почали лізти по схилу вгору. Вибиратися по слизькій, засипаній снігом траві було незручно взагалі, а із зв'язаними руками й зовсім неможливо. На середині схилу Антон посковзнувся й безпомічно вдарився грудьми об землю, відчувши зразу ж на губах солонуватий присмак крові. Сержант угорі злобливо, коротко засміявся. Антон ледве стримав себе, щоб не піддатися розлютованості, яка опанувала ним. Їм смішно! Зв'язали, обеззброїли, кудись ведуть насильно і ще втішаються з його немочі. Навмисне не поспішаючи, він підвівся з колін, сяк-так став на слизькому схилі; поряд на сніг упало кілька рожевих краплин крові — нехай! Вони всі утрьох спокійно стояли над схилом і, насмішкувато дивилися, як він неспритно видирався вгору, а той навмисне продемонстрував їм своє приниження — хай радіють. Цей удар зубами об землю не багато додавав до тих невдач, які трапилися з ним сьогодні, і без цього Антон відчував себе ображеним. Під їх насмішкуватими поглядами він вибрався з рівчака, лишаючи за собою на снігу червоні краплі, й покірно став перед конвоїрами.

— Що розкривавився?! — невдоволено сказав сержант, перестаючи посміхатися. — Ану витрися! Нічого тут кров'ю сякатися.

Антон стояв мовчки, з німим докором у погляді і не ворухнувся навіть, коли збоку до нього несподівано ступила Зоська.

Простягнувши руку, вона рукавом сачка коротко витерла його бороду, зробивши це мовчки, двома короткими рухами руки, й Антон ледве стримався, щоб не здригнутися від її дотику. Лише коли вона відійшла з таким виглядом, немов їй немає більше до нього діла, щось усередині в нього ворухнулося — сум за втраченим чи, може, надія.

— Так, так! — в'їдливо посміхнувся сержант. — Тепер бачу, японський городовий!..

Він не закінчив, однак, — усі разом обернулися до недалекого гребеня пагорба, де трохи збоку від ланцюжка своїх же слідів показався Салєй. Він швидко простував униз до рівчака, часом широко ковзаючи по снігу, і сержант із товстунцем, мабуть, щось відчувши, стихли. Антон, трохи відвернувшись, витер об комір кожушка кров, що все ще точилася із подряпини на бороді й теж дивився на Салєя. Антон відчув, що той несе звістку, яка і для нього може виявитися важливою.

— Ну що? — нетерпляче крикнув сержант, коли посланець наблизився кроків за двадцять. Але той лише рукою махнув.

— Що, не дійшов? — запитав товстунець Пашка.

— Дійшов, але що з того…

— Чому так?

— Сивого взяли! — оголосив Салєй, підійшовши, і опустив гвинтівку прикладом на сніг, зсунув на потилицю шапку. Від його спітнілого лоба парувало.

— А ця… Жінка його? — нагадав сержант.

— Жінка лишилася. Від неї дізнався. Тепер березнячок не пройти.

— Та ну?

— Облава там. Поліція і жандарми. Якраз коло берізок засіли.

— А якщо взяти праворуч. Полем?

— А село там. З села все видно. Не пустять.

— Ситуація, японський городовий! — сумовито сказав сержант і повернувся назад до рівчака. Півхвилини він прижмуреними очима вдивлявся у притуманену паморозь простору.

— Що ж нам тепер, днювати тут? — стиха сказав до нього Пашка.

— А дідько його знає…

— Я так думаю, — після паузи сиплим голосом сказав Салєй. — Можна спробувати біля залізниці. Насип там невисокий, але… Якихось півверсти.

— А через насип не видно? — усміхнувся Пашка.

— Ні, ні, побачать. Хіба що поповзом…

— Поповзом? З оцими? — роздратовано кивнув сержант на Антона.

— Якщо тільки поповзом, — наполягав Салєй.

— Ну й задача, японський городовий! — пробурмотів сержант і сів задом у м'який, неглибокий тут сніг.

Антон насторожено слухав, намагаючись що-небудь зрозуміти із їхньої розмови, але тільки і втямив, що пройти не можна; що десь на їхньому шляху німці. Тепер він