Піти й не повернутися - Василь Биков

здивувалася, побачивши недалеко в канаві хлопців. Здається, всі були неушкоджені, Пашка навіть стріляв через насип, інші просто лежали, знеможені. Зоська теж упала біля знайомих розтоптаних чобіт Антона. Кілька хвилин хапала ротом повітря і слухала. Сержант усе лаявся, решта мовчали. Здається, вперед рухатися не можна, дорога в ліс була відрізана. Випустивши обойму, Пашка зсунувся задом із насипу й потягнув за србою гвинтівку.

— Собаки! — вимовив він, здригнувшись від кулі, що близько ударила в насип.

— Що? — запитав сержант, витираючи спітніле, червоне обличчя.

— Он до лісу побігли.

Зоська зрозуміла, що це було найгірше. Коли німці побігли до сосняка, значить мають намір перехопити їх на узліску. Куди ж їм тепер податися?

— Ану дай! — простяг руку сержант і вихопив у Пашки гвинтівку. — Салєй! Жахни по них, щоб налякалися! — кивнув сержант за канаву, а сам поповз до самої рейки і, швидко прицілившись, вистрелив. Поруч у канаві в інший бік стріляв Салєй; гаряча гільза з його гвинтівки обпекла Зосьці руку. Пашка з Антоном лежали, мов не живі, лише напружено вслухалися до перестрілки, повернувши голови. Сержант швидко випустив обойму і раптом крикнув до всіх:

— Бігом на той бік! Швидко!

Підхопився і притьмом кинувся по канаві, за ним швидко побігли Пашка й Антон. Зоська із Салєєм знову опинилися позаду всіх. Але Зоська тепер більше за все на світі боялася відстати і, ковзаючи на скосах канави, бігла так, як, здавалося, не бігала ніколи в житті.

Проте через якусь сотню метрів вони знову попадали коло невеличкого смугастого стовпа з номером 7. Часті гвинтівочні постріли гриміли, здавалося, по всьому полі. Спочатку Зоська не чула куль, але в неї перед очима від стовпа відлетіла вгору бетонова скалка, вона відчула їх злу силу і дужче притиснулася до землі. Рятувала канава. Тільки довго лежати в канаві, мабуть, не будеш, вони й так змарнували багато дорогого часу, їх уже оточували з двох боків.

— По одному! — сказав захеканий Антон. — Короткими перебіжками…

Сержант дражливо озирнувся на нього, пошукав очима Салєя.

— Салєй, вогонь!!

Салєй знову почав стріляти з коліна по тих, що насідали з дороги. Мабуть, вони там були уже близько, але Зоська не дивилася туди, вона раз у раз здригалася, коли близька куля вдаряла в насип, обдаючи її гравієм і снігом. Та ось, вибравши момент, сержант рвучко підхопився на ноги, щось крикнув і кинувся через рейки, відразу зникнувши на тім боці однопутки. За ним, озирнувшись, не так спритно перебіг рейки Пашка. Зоська лежала поруч з Антоном.

Тепер, мабуть, черга була за ним, але Антон чомусь не поспішав, і Зоська, не зрозумівши причини зволікання та боячись відстати, спершу підвівшись навкарачки, вискочила з канави.

Вона благополучно пересікла навкоси обидві рейки, помітивши рухливі постаті хлопців, які вже забігали в сосняк, і випросталася, щоб перескочити неглибоку з цього боку канаву. Та саме в цей момент щось незрозуміле із чавунним дзенькотом вдарило її по голові. Зоська хитнулася, але не впала, розгублено схопилася рукою за голову і, побачивши на долоні кров, зрозуміла, що поранена.

Слабіючи, вона перебігла канаву, влізла в засипаний снігом чорнобиль і, затискуючи долонею рану на скроні, побігла до недалекого вже сосняка.

Вона боялася впасти і не озиралася. Лише коли позаду близько гримнув гвинтівочний постріл, на бігу озирнулася — то стріляв Антон. Салєя не було видно, і вона, хитаючись і дуже боячись, щоб не спіткнутися і не впасти, бігла по чистому снігу. В голові тривав глибокий дзвінкий біль, з правого боку голова пухла, кров заливала вухо, щоку і шию під хусткою, та Зоська бігла до рятівного узліску, де вже сховалися сержант і Пашка.

Антон догнав її перед самим узліском і знову на бігу вистрілив кудись із гвинтівки. Вперше одним оком (друге вже запливло кров'ю) вона глянула в той бік, куди він стріляв, і жахнулася: їх доганяли поліцаї. Двоє з них бігли з гвинтівками зовсім близько, один, зупинившись, стріляв в Антона. Сосняк мовчав, сержант і Пашка зникли. Якось ухилившись від кулі, Антон поминув Зоську і враз сховався в сосняку. Зоська знову опининилася останньою, а поліцаї бігли за сотню метрів позаду неї. Біль посилювався в голові, охопивши весь правий бік, розпука краяла її серце, вона відчувала, що гине — по-дурному й марно. Та вона все ж угледіла те місце, де сховався Антон, і під постріли й крики позаду теж залетіла в сосняк. Зараз її надія була на Антона. Він мав гвинтівку і був ближче за інших. Зоська бігла як тільки могла в гущавину, — роздираючи груди, плечі й руки, оберігаючи тільки голову від розчепіреного в усі боки суччя. Позаду бухали постріли і чулися голоси, але, здається, поліцаї відстали й не могли її бачити. Вона бігла тихіше і, вибиваючись із сил, поволі перейшла на крок.

На вузькій прогалині в сосняку вона побачила знайомі сліди і навмання побрела по них. Щоб не впасти, вона весь час хапалася одною рукою за гілля, а другою — затискувала рану. Тепер їй треба було наздогнати Антона, якщо той не втік далеко, щоб із його допомогою перев'язати рану. Сама вона вже не могла цього зробити і боялася, що знепритомніє. Вона погано бачила в цій гущавині своїм одним оком і зраділа, коли почула за сосною тріск гілля.

— Антон!..

— Ну що?

— Іди сюди…

Із похмурого неба сипав дрібний сніжок.

18

Антон чекав Зоську — а що йому