Українська література » Сучасна проза » Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері

Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері

Читаємо онлайн Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері
коли двійнята й собі навчаться в них такого? Чи нехай вони житимуть у Віггінсів. Пані Лінд каже, що пан Віггінс продає все, що лиш бачить у домі, а сім’ю тримає надголодь. Ви ж не хочете, щоб ваша рідня голодувала — хай навіть то не найближча рідня? Марілло, я думаю, наш обов’язок — забрати двійнят сюди.

— Мабуть, так, — безрадісно згодилася Марілла. — Добре, я скажу Мері, що візьму їх, напевне. А ти чого так тішишся, Енн? Для тебе це означатиме додаткову роботу. Я через хворі очі не здатна й нитку в голку засилити, отже, шити й церувати на них доведеться тобі. А ти ж не любиш шиття.

— Не люблю, — спокійно відказала Енн, — та якщо ви візьмете цих дітей із почуття обов’язку, я шитиму для них із почуття обов’язку. Людям корисно робити немилі серцю речі… час від часу, звісно.

Розділ 8

МАРІЛЛА ЗАБИРАЄ ДВІЙНЯТ

Пані Рейчел Лінд в’язала бавовняну ковдру при кухоннім вікні — точнісінько так, як робила це кілька років тому, того вечора, коли Метью Катберт з’їжджав бричкою з пагорба із «казна-звідки привезеною сиротою», як висловилася згодом вона сама. Тоді була весна, тепер у світі панувала пізня осінь, дерева стояли безлисті, поля вкривала суха брунатна стерня. Сонце, розливши по небі золотаво-багряні барви, сідало поза темні ліси на заході Ейвонлі, коли з пагорба знову з’їхала бричка, запряжена сумирним гнідим поні. Пані Лінд пригледілася до неї.

— Марілла вертається з похорону, — сказала вона чоловікові, що лежав на кухонному диванчику. Віднедавна Томас Лінд відпочивав значно частіше, ніж колись, проте пані Рейчел, така уважна до всього, що коїлося поза її власним домом, цього не помічала. — І двійнята з нею. Еге ж, он Деві перехилився через бильце й смикає поні за хвіст, а Марілла тягне його назад. Дора сидить чемненько, аж оку щира втіха. У неї вигляд завжди такий, наче її щойно накрохмалили й відпрасували. Бідолашна Марілла — клопоту їй, певне, цієї зими не бракуватиме. Хоч за цих обставин вона не могла їх не взяти, та й Енн їй допоможе. Енн цією справою добряче перейнялася, і, мушу визнати, з дітьми таки вміє дати раду. А саму ж її мовби вчора Метью сюди привіз, і всі сміялися, як це Марілла — та й виховуватиме дитя. А тепер вона бере двійнят. Бачить Бог, несподіванок у цьому житті нам не бракує.

Лискучий поні протрюхикав через місток у долині Лінд і завернув на стежину, що вела до Зелених Дахів. Лице в Марілли було щонайпохмуріше. Десять миль пролягало між Ейвонлі та Іст-Графтоном, а в Деві Кіта, здавалося, вселилася пристрасть до невпинного руху. Змусити його сидіти спокійно виявилося непідсильним завданням для Марілли, і впродовж усіх десяти миль вона нетямилася від страху, що цей бешкетник вилетить із брички й скрутить собі в’язи чи, занадто перехилившись додолу, упаде просто під копита поні. Зрештою вона розпачливо пообіцяла вдома як слід його відшмагати. Тоді Деві видерся до неї на коліна, не зважаючи на віжки, обхопив її пухкими рученятами за шию і притулився, мов ведмежатко.

— Ви ж не насправжки це кажете, — мовив він, лагідно цілуючи її зорану зморшками щоку. — Ви зовсім-зовсім не схожі на таку жінку, що лупцює маленьких хлопчиків через шило в одному місці. А вам хіба не було страшно тяжко всидіти непорушно, коли ви були маленька, як я?

— Ні, коли мені веліли, я завжди сиділа чемно, — вдавано суворо відказала Марілла, хоч серце її тануло від поривчастої ніжності Деві.

— Але ви були дівчинкою, і це, напевно, тому, — виснував Деві, обійнявши її ще раз і відповзаючи після того на своє місце. — Все-таки здається, що дівчинкою, хоча про це страшно кумедно думати. Дора теж уміє сидіти чемно, але їй, мабуть, нерадісно це робити. Дівчинкою взагалі бути нудно. Доро, а хочеш, я зараз тебе розважу?

«Розважити» сестру Деві надумав, ухопивши її за кучері й щосили смикнувши. Дора скрикнула й розплакалася.

— Щойно сьогодні твоя бідолашна матінка спочила в могилі, а ти вже отак бешкетуєш! Хіба можна? — пригнічено запитала Марілла.

— Але вона раділа, що вмирає, — довірливо мовив Деві. — Я знаю, вона мені сама сказала. Ми довго з нею розмовляли, а тоді вона вже померла. Вона пообіцяла, що ви мене й Дору візьмете до себе на цілу зиму, і прохала, аби я був чемним хлопчиком. І я буду чемним хлопчиком, але ж чемні хлопчики можуть бігати й стрибати, а не лише сидіти на місці? І ще вона сказала, що я повинен любити Дору й захищати її, я так і робитиму.

— Оце так ти її любиш? Смикаєш за коси?

— А зате я нікому більше не дозволю її смикати, — відповів Деві, стискаючи рученята в кулачки й суплячи брови. — Хай тільки спробують! І я не сильно смикнув. Дора тільки тому плаче, що вона теж дівчинка. Я радий, що я хлопчик, але шкода, що близнюк. Бо коли в Джиммі Спротта сестра на нього дусається, то він каже — я старший за тебе, і знаю краще. І більше вона нічого не заперечить. А я так Дорі сказати не можу, і вона постійно продовжує зі мною сперечатися. А я — чоловік, і тому ви повинні мені дати цьвохнути конячку.

З відчуттям невимовного полегшення й удячності Марілла заїхала на власне подвір’я, де останні сухі листки на гілках дерев витанцьовували під осіннім вітром. Енн зустріла їх біля хвіртки й допомогла двійнятам вилізти із брички. Дора спокійно дала себе поцілувати, Деві ж відповів на привітання, сердечно обхопивши Енн за шию й радісно повідомивши: «Мене звуть пан Деві Кіт!»

За столом Дора поводилася, як маленька дама, проте манери Деві були далеко небездоганними.

— Я дуже голодний і мені нема коли їсти чемно, — відповів він на зауваження Марілли. — Дора й наполовину не така голодна, як я. Ви ж бачили, як я крутився всеньку дорогу. А цей пиріг страшно смачний. І ще він зі сливами. У нас удома давно не було взагалі ніяких пирогів. Мама дуже хворіла й не мала сил, а пані Спротт казала, що вона пече нам хліб і цього достатньо. А пані Віггінс ніколи не робить пирогів зі сливами, чесно-пречесно. Можна мені ще шматочок?

Марілла відмовила б, та Енн щедро відкраяла другий кавалок, нагадавши, утім, що за це слід подякувати. На те Деві лиш усміхнувся й почав жадібно їсти, а покінчивши з пирогом, сказав:

— Дай іще, і я тоді подякую!

Відгуки про книгу Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: