Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері
— Судячи з мого досвіду, а його в мене п’ятдесят сім років проти твоїх шістнадцяти — не варто, — рішуче відказала Еліза. — То ви вже йдете? Надіюся, ця ваша спілка вбереже Ейвонлі від занепаду, хоч великих сподівань і не плекаю.
З відчуттям невимовного полегшення Енн та Діана вибралися надвір і помчали вулицею так швидко, як лиш міг їх везти гладкий вгодований поні. Вже на повороті коло букового лісу дівчата завважили, що до них крізь луку пана Ендрюса поспіхом наближається огрядненька жіночка, енергійно вимахуючи рукою. То була Кетрін Ендрюс — така задихана, що й говорити ледь могла; втім, вона квапливо тицьнула п’ятдесят центів у долоню Енн.
— Мій внесок у пофарбування клубу, — видихнула Кетрін. — Я хотіла дати долар, але не наважилася брати із грошей за яйця, щоб Еліза не помітила. Думаю, ваша спілка ще багато корисного зробить, мене вона так зацікавила. Я оптимістка, та й хіба могла б нею не бути, живучи в однім домі з Елізою? Мушу вертатися, доки вона схаменеться — я сказала, що йду годувати курей. Бажаю вам достатньо грошей зібрати, і не журіться тим, що каже Еліза. Світ таки кращає… напевне кращає.
Наступним був дім Деніела Блера.
— Тут усе залежатиме від того, чи буде вдома його жінка, — міркувала Діана, доки бричка підстрибувала на вибоїстій дорозі. — Якщо буде, то ми й цента не отримаємо. Кажуть, буцім Ден Блер без її дозволу навіть підстригтися не сміє, і всім відомо, що вона дуже скупа, якщо висловитися про це делікатно. Сама вона заявляє, що спершу мусить бути стриманою, а вже потім — щедрою, хоч пані Лінд і твердить, що те її «спершу» триває надто довго, щоб колись-таки дочекатися щедрості.
Увечері Енн розповідала Маріллі про свій візит до Блерів:
— Ми прив’язали поні й постукали в кухонні двері. Ніхто не вийшов до нас, але двері були відчинені, тож ми чули, що в коморі хтось був і дуже-дуже лаявся. Слів не розібрали, та Діана сказала, що лайку їй добре чути із самих лише інтонацій. Тяжко було повірити, що пан Блер на це здатен — він завжди такий добрий і лагідний. Проте бідолаху вочевидь щось вивело з рівноваги. Він вийшов до нас червоний мов буряк, обличчя вкрилося краплинками поту, а вбраний він був у великий картатий жінчин фартух. Сказав, що ніяк не може зняти це жахіття і прохає в нас пробачення. А ми відповіли, що це пусте, зайшли до вітальні й сіли. Він відгорнув фартух собі за спину й закотив, та вигляд мав присоромлений і наляканий, аж мені стало його шкода, а Діана сказала, що ми, мабуть, прийшли невчасно. «О ні, зовсім ні, — відповів пан Блер і всміхнувся силувано… ви ж знаєте, він завжди такий чемний. — Я трохи зайнятий, саме збирався пекти пирога. Дружина зранку одержала телеграму від своєї сестри, що живе в Монреалі й сьогодні прибуває до нас вечірнім поїздом. То вона поїхала зустрічати її на станцію, а мені звеліла спекти пирога до чаю. Записала мені рецепт і пояснила, що робити, а я вже половини тих настанов не пригадую. Ось, тут сказано — спеції за смаком. Але як це? Смаки ж у всіх різні. Ложки ванілі вистачить на маленький листковий пиріг?» І мені ще більше стало його шкода, бо він геть не тямив, що йому робити. Я чула, що бувають чоловіки під каблуком у власних дружин, і ось один із них сидів переді мною. Я вже ледь не сказала — «Пане Блер, коли ви дасте грошей на ремонт клубу, я замішу для вас тісто», — але вирішила, що пропонувати таку угоду ближньому в нещасті буде не по-добросусідському. Тож і запропонувала вимісити тісто просто так, без жодних умов. А він замалим не підстрибнув від радощів. Сказав, що парубком пік собі хліб, та пиріг, напевно, виявиться йому не під силу, а дружину розчаровувати буде так шкода. Тоді приніс мені інший фартух, Діана збила яйця, а я замісила тісто. Пан Блер метушився, подавав нам усе, що треба, і геть забув про власний фартух, тож він і майорів у нього за спиною. Діана потім сказала, що ледь не вмерла від сміху на його вигляд. Він запевнив нас, що випекти пиріг зможе й сам, бо часто мусить це робити, а тоді дав нам чотири долари на клуб. Отже, ми таки дістали винагороду, та навіть якби не одержали ні цента, я б усе одно тішилася, що ми допомогли йому як добрі християнки.
Після того вони рушили до Теодори Вайт. Ні Енн, ні Діані ще не доводилося бувати в неї вдома, та й саму не надто гостинну пані Теодору вони обидві ледь знали. Куди їм іти — до парадних чи кухонних дверей? Поки дівчата пошепки радилися, на ґанок із парадних дверей вийшла сама пані Теодора з пачкою газет у руках. Одну по одній вона неквапно розклала їх на ґанку, сходах і доріжці, аж доки останню поклала під ноги своїх спантеличених відвідувачок.
— Будь ласка, витріть ноги об траву і йдіть по газетах, — знервовано мовила вона. — Я щойно замела підлогу в будинку й не хочу, щоб ви нанесли грязюки. А тут після вчорашнього дощу так брудно.
— Не здумай сміятися, — застерегла Енн, крокуючи з Діаною по газетах. — І благаю тебе, Діано, не дивися на мене, хай що вона скаже, бо я тоді не зможу залишатися серйозною.
Газети лежали й на підлозі в передпокої і вели до непривітної, незатишної, бездоганно чистої вітальні. Дівчата обережно присіли на краєчках найближчих стільців і пояснили мету свого візиту. Пані Вайт чемно їх вислухала, урвавши всього двічі: спершу — щоб вигнати надокучливу муху, а тоді — підняти малесеньку травинку, що впала на килим зі спідниці Енн, котра відчула себе страшенно винною. Втім, пані Вайт попросила записати за нею два долари, які й видала дівчатам одразу — «Щоб ми не приходили вдруге», — прокоментувала це згодом Діана, — і зібрала всі газети раніше, ніж вони встигли відв’язати поні. Виїжджаючи на вулицю, дівчата побачили, як вона ретельно вимітає передпокій.
— Я чула, що пані Теодора Вайт — найохайніша жінка у світі, і тепер можу в це повірити, — сказала Діана, за першої ж змоги вивільняючи тамований сміх.
— Добре, що в неї немає дітей, — серйозно відповіла Енн. — Це, мабуть, жахливо — рости