Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері

— А ти помічав, — задумливо спитала Енн, — що люди неминуче приносять погані звістки, коли стверджують, ніби це обов’язок їх примушує щось тобі повідомити? Чому вони не почуваються зобов’язаними казати приємні речі? Вчора до мене знову приходила пані Доннелл, і так само з почуття обов’язку застерігала, мовляв, пані Ендрюс обурена, що я читаю дітям казки, а пан Роджерс уважає, що Пріллі робить недостатні успіхи з арифметики. Та якби Пріллі менше пасла очима хлопців на уроках, то й навчалася б краще. Я переконана, що всі приклади за неї розв’язує Джек Джилліс, хоч іще жодного разу мені й не вдалося заскочити його на гарячому.

— А примирити обдарованого сина пані Доннелл із його священним іменем[5] тобі вдалося?

— Так, — засміялася Енн. — Але то було непросто. Коли спершу я кликала його Сен-Клером, він не звертав на мене жодної уваги, аж я мусила повторювати двічі або й тричі, доки інші хлопці починали штовхати його ліктями, тоді він підводив голову й дивився так ображено, наче я його назвала Чарлі чи Джоном чи ще якимось геть несподіваним ім’ям. Тож довелося мені лишити його після уроків на лагідну розмову. Я сказала, що мати просила кликати його Сен-Клером, а я не маю права знехтувати її побажанням. І після мого пояснення він усе зрозумів — він справді тямущий хлопчина — і відповів, що я можу кликати його Сен-Клером, та хлопців, коли хтось на таке наважиться, він «віддухопелить, що довіку пам’ятатимуть». Певна річ, я мусила зробити йому зауваження за такі огидні слова. Відтоді я кличу його Сен-Клером, а хлопці — Джейком, і все йде гладенько. Він хоче бути теслею, а пані Доннелл наполягає, що я мушу виховувати з нього професора коледжу.

Згадка про коледж спрямувала Гілбертові думки в нове русло, отож вони з Енн заговорили про власні мрії та плани — серйозно, врочисто й піднесено, як то завжди робить молодь, для якої майбутнє ще лишається незвіданим шляхом, повним дивовижних можливостей.

Гілберт остаточно вирішив, що хоче бути лікарем.

— Це чудовий фах, — натхненно мовив він. — Людина все життя із чимось бореться — здається, хтось навіть назвав людей «запеклими в борні істотами» — і я хочу змагатися із хворобами, болем і неуцтвом, котрі в житті завжди супроводжують одні одних. Енн, я хочу робити корисну й шляхетну справу, хочу, щоб і мій внесок лежав у скарбниці людських знань, котру від найдавніших часів поповнюють славні мужі. Ті, хто жили до нас, так багато зробили для мене, що висловити їм удячність я можу, лиш віддавши частку себе тим, хто житиме після нас. Мені здається, це єдиний спосіб, у який можна повернути свій борг людству.

— А я хочу нести в життя красу, — мрійливо проказала Енн. — Хай завдяки мені люди й не знатимуть більше — хоч я впевнена, це найшляхетніше зі стремлінь, — але життя їхнє стане приємнішим, а в серці зродиться радість чи щаслива думка, якої б не було, якби я їх не надихнула.

— Я певен, ти свою мрію здійснюєш щодня, — захоплено відповів Гілберт.

І це була правда. Енн мала природжений дар нести людям світло. Усмішкою чи теплим словом вона торкалася чийогось життя, мов сонячний промінчик — і власник того життя, хай на якусь мить, бачив його радісним, сповненим краси та добрих надій.

Гілберт урешті-решт неохоче підвівся.

— Мушу забігти до Макферсонів. Сьогодні із семінарії на вихідні приїхав Муді-Спурджен — мав привезти мені книжку від професора Бойда.

— А я піду заварю чай для Марілли. Вона поїхала до пані Кіт і невдовзі повернеться.

Отож Маріллу вдома зустрів готовий чай, веселе потріскування вогню в каміні, на столі — ваза з букетом із папороті та багряних кленових листків, що їх допіру помережав своїм диханням перший морозець, а в повітрі — апетитний запах шинки й підсмаженого хліба. Та попри це, вона глибоко зітхнула, опускаючись на свій стілець.

— Вас непокоять очі? Болить голова? — стривожено запитала Енн.

— Ні. Це просто втома… та й хвилююся я. За Мері з дітьми. Мері дедалі гіршає, лишилося їй небагато. Не знаю, що тоді станеться із двійнятами.

— А їхній дядько досі не озвався?

— Мері одержала від нього листа. Пише, що працює на тартаку, і є в нього там «комірчина». Казна-що він має на увазі, але дітей аж до весни напевне взяти не зможе. Тоді він збирається одружитися, матиме власний дім, — а перезимувати їм краще в когось із сусідів. А Мері каже, що нікого з них просити не наважиться. Вона так і не порозумілася з людьми в Іст-Графтоні, це факт. Словом, Енн, я певна — Мері хоче, щоб дітей забрала я. Вона цього не казала, та вигляд її свідчив саме про це.

— Ох! — Енн, тремтячи від хвилювання, молитовно склала перед собою руки. — Марілло, адже ви їх візьмете, правда?

— Ще не знаю, — доволі різко відказала Марілла. — Я не приймаю рішень так зопалу, як ти, Енн. Ми з Мері — лише троюрідні родички, цього недостатньо для беззаперечної згоди. І це страшенна відповідальність — мати в домі двох шестиліток… та ще й двійнят.

Марілла була переконана, що із двійнятами й мороки вдвічі більше, ніж зі звичайними дітьми.

— Двійнята дуже цікаві… принаймні тоді, коли їх тільки одна пара, — мовила Енн. — Із двома чи трьома стає буденно й одноманітно. Та й вам тут потрібна якась розвага, доки я в школі.

— Хтозна, чи багато стане з них розваги — радше то буде неабияка тривога й клопіт. Якби ж то вони зараз були такі, як ти, коли приїхала сюди. Може, я й згодилася б узяти Дору — вона мила, чемна дівчинка. А Деві збитошник добрячий.

Енн любила дітей і всім серцем співчувала двійнятам Мері. Спогади про власне сирітське дитинство досі жили в її пам’яті. Вона знала, що єдиним слабким місцем Марілли була її незламна вірність обов’язку, тож свої аргументи спритно скерувала саме в цьому напрямку.

— Якщо Деві збитошник, то це ж означає, що йому бракує доброго виховання, чи не так, Марілло? Коли ми їх не візьмемо, хтозна, між яких людей вони зростатимуть, і як на них ці люди вплинуть. Нехай їх заберуть до себе найближчі сусіди, оті Спротти. Але ж пані Лінд каже, що такого нечестивця, як Генрі Спротт, іще земля не тримала, а діти його тільки й знають, що брехати. Хіба не сумно буде,