Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері

Коли Енн прийшла кликати гостей за стіл, Дори у вітальні не виявилося. Пані Белл сказала, що вона вийшла надвір, куди її покликав Деві. Після квапливої наради з Маріллою в коморі було вирішено обох дітлахів напоїти чаєм після закінчення зборів.

А посеред чаювання до вітальні вдерлася маленька жалюгідна істота. Марілла та Енн застигли нажахані, гості — уражені. Невже то була Дора — оця заплакана істота в мокрій як хлющ, сукні й із таким самим волоссям, з якої вода патьоками лилася на новий Маріллин килим, істота, яку неможливо було описати словами?

— Доро, що з тобою? — скрикнула Енн, винувато зиркаючи на пані Белл, у якої вдома, подейкували, ніколи не ставалося жодних прикрощів.

— Деві змусив мене залізти на паркан у свининці, — проридала Дора. — Я не хотіла, а він мені сказав, що я боягузка. І я впала у свининець, і прибігли свині, і вся моя біла сукня стала зразу така брудна. А Деві сказав, що коли я стану під помпою, то він її всю відмиє, і я стала, а він лив на мене воду, і все одно сукня зовсім не стала чистіша, а мій гарненький пояс і черевички тепер геть зіпсувалися!

До кінця чаювання обов’язки господині за столом виконувала Енн, бо ж Марілла нагорі перевдягала Дору. Деві впіймали й відправили до ліжка без вечері. Енн зайшла до нього в кімнату на серйозну розмову — то був метод, якому вона довіряла найбільше, і який загалом виправдовував себе. Енн сказала хлопчикові, що засмучена його поведінкою.

— Я тепер сам теж засмучений, — зізнався Деві. — Але от біда, що я ніколи не буваю засмучений до того, як щось зроблю, а завжди тільки потім. Дора не хотіла помагати мені ліпити пасочки, боялася забруднити сукню, і я дуже розлютився. А Пол Ірвінг, мабуть, свою сестру не змусив би лізти на паркан, якби знав, що вона впаде до свиней.

— Йому б таке й на думку не спало. Пол — справжній маленький джентльмен.

Деві примружився й поринув у тяжкі роздуми. Тоді виліз на коліна до Енн, обхопив її рученятами за шию й сховав розпашіле обличчя в неї на плечі.

— Енн, ти любиш мене хоч трошечки, якщо навіть я й не такий чемний хлопчик, як Пол?

— Звісно, люблю, — щиро мовила Енн, бо не любити Деві чомусь було неможливо, — та любила б іще більше, якби ти не був таким неслухом.

— Бо я… зробив сьогодні ще щось, — пробурмотів Деві. — І тепер я цим дуже засмучений, але боюся тобі сказати. Ти не розсердишся, правда? І не скажеш Маріллі?

— Не знаю, Деві. Мабуть, таки варто було б. Але нехай — я не скажу, коли ти мені пообіцяєш більше ніколи так не робити… хай що це було.

— Більше не буду, бо ще однієї все одно вже до весни не знайду. А цю я підібрав на сходах у льосі.

— Деві, що ти зробив?

— Поклав Маріллі жабу в ліжко. Якщо хочеш, можеш піти й забрати. Але, Енн, може, кумедніше буде, щоб вона лишилася там?

— Деві Кіт! — Енн вивільнилася з його чіпких обіймів і кинулася до Маріллиної спальні. Постіль і справді була прим’ята. Енн у гарячковому поспіху відкинула ковдри і справді побачила жабу, що ліниво глипала на неї з-під подушки.

— Як мені викинути цю гидоту? — здригаючись, простогнала Енн. Тут у вічі їй впав вугільний совок і вона поспіхом сягнула по нього, доки Марілла не прийшла з комори. Непросто було винести надвір жабу, яка тричі зістрибувала із совка — а одного разу Енн здалося, що вона й геть загубилася в передпокої. І коли нарешті дівчині вдалося випустити її у вишневому саду, вона глибоко зітхнула з полегшею.

«Якби Марілла дізналася, їй довіку було б страшно лягати спати. Та добре, що маленький грішник розкаявся вчасно. А онде й Діана подає мені сигнал із вікна. Чудово… бо мені так потрібна розрада. З Ентоні Паєм у школі та Деві Кітом удома моїм нервам дісталося чи не більше, ніж можна витримати за день».

Розділ 9

ПИТАННЯ КОЛЬОРУ

— Сьогодні знову приходила та стара маруда, Рейчел Лінд, — усі вуха протуркала, щоб я дав грошей на новий килим для ризниці, — сердито мовив пан Гаррісон. — Гидка бабела, гірша за всіх, кого я знаю. Вона може вкласти цілу проповідь, текст, коментарі й приклади, у шість слів, і жбурнути ними в тебе, мов цеглиною.

Енн сиділа на ґанку, мліючи під лагідним чарівливим західним вітерцем, що віяв у сірих листопадових сутінках над свіжозораними полями й висвистував тихеньку дивовижну мелодію між розгойданих у танку ялиць поза садом. На слова пана Гаррісона вона звернула до нього мрійливе лице.

— Уся біда в тім, що ви з пані Лінд не розумієте одне одного, — пояснила дівчина. — А через це завжди й виникає неприязнь. Я теж спершу не любила пані Лінд, але потім навчилася, коли нарешті її зрозуміла.

— Певне, комусь і пані Лінд виявиться до смаку, та я не їстиму бананів лише тому, що хтось скаже, буцім вони можуть мені сподобатися, — буркнув пан Гаррісон. — А щодо розуміння, то я тямлю, що вона — невиправна пліткарка, і так ото їй і сказав.

— О, ви, мабуть, так скривдили її почуття, — докірливо мовила Енн. — Як ви могли таке сказати? Я теж колись наговорила пані Лінд усіляких жахливих речей, але я тоді знавісніла. Обдумано я ніколи б на таке не зважилася.

— То була правда, і я волію всім казати правду.

— Таж ви кажете не всю правду, — заперечила Енн, — а тільки неприємну її частину. От мені ви вже з десяток разів сказали, що в мене руді коси, і жоднісінького разу — що я маю ще й гарний ніс.

— Ти, напевне, і без того це знаєш, — пирхнув пан Гаррісон.

— Я й про свої руді коси знаю — хоч зараз вони багато темніші, ніж колись — тож нема потреби мені про них нагадувати.

— Гаразд, гаразд — намагатимуся більше їх не зачіпати, коли ти така вразлива. Вибач, Енн. Таку вже я маю звичку — усе казати відверто, і люди не повинні на це ображатися.

— Вони не можуть не ображатися. І те, що це ваша звичка, вас