Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

Пристаріле, похмуре обличчя гетьмана спохмурніло ще дужче, ніж до цієї розмови. Ні, немає шансу зберегти свою владу, якщо тільки не зважитися на вкрай ризиковані заходи.

— То, може, Симоне Васильовичу, мені знову тебе заареш­тувати? — запитав він і злобно примружився.

— Якщо вистачить совісті, — відповів Петлюра.

— Совість? Що таке совість у наш час? Немічний дід, що лежить на лаві старої хати й помирає на очах у бідної селянської сім’ї? Совість твоя… Нема її в цьому світі! — трохи підвищив голос Скоропадський.

— Є, — чомусь по-юнацькому сказав Петлюра і сам здивувався, чому так відповів.

— Ідеалісти чортові, — прошипів гетьман.

Він хотів було встати, але ноги вже не слухали його. Руки несподівано здригалися в короткому імпульсі, немов він уже не керує в цьому світі нічим, — ні країною, ні своїм тілом.

— Гаразд. Вибирай, Симоне Васильовичу: або ти зараз присягнеш, що не підеш бунтом проти мене, або засаджу тебе в Лук’янівку. І згною тебе там, як нікчемного смердючого хробака, — грізно, ніби пропускаючи через вузьке горлечко, а тому трохи з шиплячим звуком, промовив Скоропадський.

— Ти… як ти… смієш… після всього, що ти накоїв… — Петлюра зиркнув на співрозмовника й зустрівся з ним очима.

Зустрівся з геть порожніми очима!

Гетьман втомлено дивився на нього спідлоба, і тонка плівка вкрила його обличчя, наче віск, — він застиг. Симон Васильович остерігся сказати ще що-небудь, тому лише розтулив рота, і вирва його ротової порожнини стала схожа на чорну безодню, здатну затягнути в непроникну імлу — країну, місто, бідних і багатих, війська, мирних селян, сім’ю, що ховається в готельних номерах, і навіть його самого.

Зранку 22 листопада дув колючий вітер. Іноді він посилювався і в надмірних, грубих пестощах нагинав стовбури дерев. А відтак піднімав у дикому танці жмути сухого листя, які сипалися на поїзд, наче торішні листівки Лютневої революції. На станції Фастів у чотирьох вагонах засідали п’ять членів Директорії, канцелярія, ставка — десять штабістів і десять січовиків з одним кулеметом. Біля вікна вагона-­салону стояв Петлюра, позад нього Коновалець, а в дальньому кутку Винниченко. Годину тому пішов офіцер, який доповів, що Чорноморський кіш став на бік повсталих і підійшов до західних передмість Києва з боку Борщагівки. Почалися бої, а незабаром і в місті мало спалахнути повстання — підпільний Революційний комітет українських есерів і лівих есдеків повинен підняти бунт. Дві тисячі петлюрівців штурмували позиції гетьманців, і перемога була вже близько.

— Днями візьмемо Київ, товариші, — хрипуватий голос Винниченка розірвав тишу.

— Твоїми б вустами та мед пити, — відповів Симон Васильович.

Він повернувся до столу, на якому були розкладені документи й карта місцевості. Склянка з вистиглим чаєм стояла на краю. Коричнева рідина виднілася крізь прозорі скляні стінки — на ній застигла тонка плівка. Тут-таки лежав маузер, а в кутку стояла гвинтівка. Коновалець схилився над картою, злегка постукував пальцями по столу, і цей глухуватий стукіт був схожий на звуки далеких артилерійських пострілів.

Петлюра відсунув стілець, сів, закурив і аж тоді звернув увагу на Коновальця.

— Сил у нас замало, — сказав Симон Васильович.

— Це так, — протягнув Коновалець.

— Що там Болбочан?[16] Є від нього звістки? — Петлюра тримав сигарету, від якої тяглася вгору тонка нитка диму.

— Скоро Харків буде наш. Запорізький корпус готовий узяти владу в усій Лівобережній Україні, — відзвітував Коновалець.

— Добрі новини, — погодився Петлюра.

— Погано те, що вже зараз прийшло багато селян, а офіцерів немає. Та й отаманам я не довіряю, — висловив сумнів Коновалець.

Тут до розмови приєднався Винниченко. Він устав, піді­йшов до столу.

— Слід негайно почати створювати народні ради, — сказав він.

— Це питання поки що не на часі, — відгукнувся Петлюра.

— Тобто? Влада повинна належати трудящим, — голос Винниченка став дзвінкіший.

— Володимире Кириловичу, влада — це не дівка, щоб комусь належати, — відрізав Петлюра.

— Хто? Дівка? Дозвольте дізнатися, а чи не ви збираєтеся розпоряджатися нею, як заманеться? — обурився Винниченко.

— Я прихильник демократичного устрою, а не соціалістичного, — відповів Петлюра.

— Чи не маєте наміру звинуватити мене в симпатіях до більшовиків? — грізно промовив Винниченко.

— Звинуватити? Та ти сам себе звинуватив. Чи, може, забув, хто наприкінці минулого року закликав розпустити армію і створити міліцію? У висліді — поразка від більшовиків, тому що захистити схід і Київ уже не було кому, — не вгавав Симон Васильович.

— Припини розводити демагогію. Це була колективна помилка, — намагався відбитися Винниченко.

— Демагогія? А хіба ти не вірив у цю демагогію? Якщо так, то це і є твої переконання? — сердився Петлюра.

— Хіба це має значення? — бурчав Винниченко.

— Тоді що має? — не відступався Петлюра.

Тут втрутився Коновалець. Він відірвався від карти, зирк­нув на членів Директорії.

— Може, не зараз? — суворо сказав він.

Винниченко так і залишився